Розділ 16.2

Скільки часу ми падали, я не могла сказати. Але це було не довго. Я відчула, як моє тіло повільно опускається.

Води більше не було, лише тверда поверхня під спиною. Певно, магія м’яко спустила нас униз.

Все ж цей світ дивовижний.

Очі розплющувати я не поспішала. Прислухалася.

Десь поруч хтось шарудів. Звук тканини, приглушений, нервовий. Потім ще один рух.

— Вставай! — грізно наказали мені.

Це була Роса. Я миттєво розплющила очі.

Вона стояла наді мною. І якби погляд міг убивати, я б уже була мертва.

Та мені зараз було не до неї.

Ми опинилися в печері. Затверділі кам’яні стіни, холодні й сирі. Вода, породжена магією Роси і моєю, ще стікала десь глибоко під землю, гублячись у темряві.

Я підвела погляд угору, але ні мосту, ні наречених, ні самого короля не побачила.

Ми наче випали зі світу.

Забута Богом… чи богами печера.

Тут було лише каміння, стіни й мокра підлога — і відчуття, що назад дороги немає.

— Ти не тільки пам’ять втратила, а й розум! — кричала Роса, поки я підіймалася на лікті. — Використала мою стихію проти мене на очах у сотень людей! Яке ж ти безглузде створіння, Ейво. Невже не розумієш, що підписала собі смертний вирок? На тебе будуть полювати тепер! Звалилася на голову Девіану. Нехай би ти й далі приховувала свою магію і не лізла до нього. Дві стихії. Дві стихії! Та ти ж звичайна дурепа.

Я округлила очі й підвелася. Її слова різали — грубо й боляче.

— Росо, — звернулася я, стримуючи голос. — Що ти верзеш?

— А те, що король Девіан тепер змушений захищати тебе, — виплюнула вона. — Бо ти відкрила свій маленький секрет усім. Свої дві стихії, які так яскраво продемонструвала. І знаєш, мені от цікаво: ти завжди була виродком чи це після падіння?

— Виродком? — перепитала я, задихаючись від обурення. — Це говорить твоя заздрість, Росо?

— Це говорить лише твоє становище, — вона фиркнула. — Девіану й без тебе турбот вистачає. А ти що? Надумала бігати. І тепер йому доводиться стежити, щоб ти знову кудись не влізла. Витягати тебе з небезпек. Бо такими темпами ти скоро знищиш не лише сад, а й усе королівство.

Не лише Девіан спостерігав за мною. Без відома його наречених тут і кроку не ступиш. І ще й підглядають. Я впевнена, що бачили той надто близький момент з Девіаном, коли я бігала і натрапила на Молі.

— Он ти про що, — я тихо видала смішок. — Ти просто ревнуєш. Девіан слідкує за мною, а не приділяє уваги Росі, яка так цього прагне.

— Прагне? — її губи стиснулися. — Я заслуговую на нього більше, ніж будь-хто інший. Я та, яку він обрав. І знаєш що? — вона заговорила крізь зуби. — Девіан розповів мені слова пророцтва. Його майбутня дружина — це та, кого він не очікував би побачити поруч.

Я дивилася на неї, не розуміючи.

Про що вона говорить? Яке ще пророцтво? Королі мають пророцтва щодо дружин? І для чого вона розповідає мені?

— І хто ж це може бути, га, Ейво? — вона зневажливо окинула мене поглядом, а потім Ванду. — І чому, як гадаєш, він розповів це саме мені? Звісно ж — водна стихія. Бо магія вогню й води разом — це найбільш неочікуване. І я його заслуговую. Я та, яка заради нього готова змінюватися, щоб він бачив поруч із собою потрібну людину.

Десь глибоко в душі мені стало її шкода. І навіть дуже.

— Тобто заради чоловіка ти готова бути тим, ким ти не є? — я похитала головою.

— Ти нічого не розумієш у чоловіках, Ейво, — її голос був твердий, без жодних сумнівів. — І навряд чи щось тямиш у коханні. Такі, як ти, цінують лише хвилинну пристрасть замість справжніх почуттів.

— Такі, як я? — мене аж пересмикнуло. Вона говорила так, ніби знала мене краще за мене саму.

— Це не твоя біда, — вона повільно прокрутила кільце на пальці. — Вогняна стихія така. Ви не знаєте, що означає відчувати по-справжньому. Знаєте лише емоції й власні бажання. Не знаєте, що таке віддатися людині цілком і повністю. Коли не можеш прожити й дня без її погляду чи дотику.

— Це одержимість, — спокійно відповіла я. — І якщо вона не взаємна… то мені тебе шкода.

Вона окинула мене презирливим поглядом.

— Себе пожалій, — усміхнулася й тихо промовила, підносячи кільце до губ: — Девіан Фʼєро.

Від кільця Роси дивовижним чином простягнулася тонка золота нитка. Вона здригнулася в повітрі й потягнулася просто до кам’яної стіни.

Ми з Вандою переглянулися, але водниця не вагалася ні миті. Зробила крок уперед і розчинилася в камені, ніби того й не було.

Я навіть потерла очі.

— Оце так… — видихнула я. — Давай швидко за нею, Вандо.

Та стіна для нас виявилася не такою прихильною. Ми синхронно врізалися лобами і залишилися стояти на місці.

— Певно, не для всіх шлях однаковий, — сухо озвучила очевидне Ванда.

Я торкнулася холодного каменю. Суцільна стіна. Глуха й непохитна. Але десь за нею Роса вже йшла далі.

— Значить, — повільно промовила я, — це не шлях. Це запрошення.

Я опустила погляд на власні руки. І чітко відчула: якщо стіна не впускає, отже вона чекає іншого ключа.

Я піднесла кільце до губ і промовила:

— Девіан Фʼєро.

Золота нитка спалахнула. Вона була ледь теплою. Але замість стіни, куди зникла Роса, нитка повільно потяглася в інший бік.

У темний тунель.

Туди, де світло гасло вже за кілька кроків. Де каміння здавалося старішим, вологішим. Де повітря було важким, мов перед грозою.

Я завмерла.

Або хтось не хотів, щоб я пройшла це випробування швидко. Або… Іншого варіанту в мене не було. І я навіть здогадувалася, хто саме вирішив, що мій шлях має бути іншим.

Від автора:

Печера