Розділ 16.1

— Вітаю вас, — солодким голосом промовила ведуча Агата, дивлячись на сліпучо-білий квадрат, який, як я вже зрозуміла, був камерою.

Та в її інтонації було щось лячне. І це «щось» чекало просто перед нами.

Міст.

Збитий із дощок, тримався лише на мотузках. А внизу…

— Дорога в небуття, — назвала випробування Агата, і я ковтнула слину.

Прірва. Суцільна чорна порожнеча. Не видно ні кінця, ні краю. І хоч міст був зовсім невеликий, та безодня під ним здавалася живою, наче хотіла нас проковтнути.

— Кожна леді, а особливо обраниця короля, повинна не лише знати етикет, а й уміти вистояти в складних ситуаціях, — продовжила Агата, стоячи по той бік мосту. — Сьогоднішнє випробування перевірить не сукні й манери, а вашу витримку, рішучість і здатність чути магію. Перед вами міст — крихкий і мінливий. Під ним прірва, що пожирає сумніви та страхи. Та не поспішайте вважати її кінцем, чи не так, Ваша Величносте?

Девіан, який стояв поруч, із легкою усмішкою кивнув.

— Саме так, леді Агато, — лукаво відповів він. — Потрібно лише дістатися до нас. Для тих, хто зламається, прірва стане падінням. Але для тих, хто зуміє зберегти ясність думок, вона може виявитися шляхом.

Звучало до абсурду просто: пройти міст і не впасти. А якщо й упадеш, то достатньо лише зберегти ясність розуму.

Я майже повірила, що ця прірва — всього лише ілюзія. Магія, покликана лякати, а не вбивати.

Але…

Ох, знову ці «але».

— Учасницям дозволяється використовувати магію одне проти одного? — Агата зобразила здивування, наче це була не вона, хто вивчав текст напам’ять.

— Ніхто до цього не спонукає, — завуальовано відповів Девіан.

Роса лукаво підморгнула мені.

Ох, я відчувала: ця «ніжна пані» влаштує мені справжні хвилі.

Я відповіла їй ігноруванням і відвернулася.

— Хто впаде вниз, — Девіан підняв угору вказівний палець із золотим кільцем, — зможе отримати шлях назад. Вам потрібно лише піднести до губ арканічне кільце звʼязку і промовити моє повне ім’я.

То ось для чого це кільце. Це щось схоже на наш телефон. 

Але зараз мені терміново потрібно не роздивлятися магічне кільце, а згадати його повне ім’я.

— То хто ж буде першим? — Агата повернулася до нас з того боку мосту.

Я ковтнула слину.

Перейти першою означало б завершити випробування й перемогти. Але тут, по цей бік, на мене чекала Роса — готова підступно облити водою. І не варто забувати про Лану й Арію. Темних конячок цього відбору.

На мій подив, першою на міст ступила не Роса.

Арія. Обережно, крок за кроком. Вона йшла вперед, а міст хитався з боку в бік. Та ніхто не поспішав встромляти їй палиці в колеса. Арія дісталася кінця з переможним поглядом і вже за мить стояла поруч із королем.

За нею впевнено рушила Лана. Потім трохи схвильована Кайя. Дівчата проходили майже без перешкод. Лише під тендітною ногою Кайї одна дерев’яна дощечка з тріском полетіла вниз.

Я перевела погляд на водницю.

Ну ж бо, Росо. Чого ти чекаєш? Твій зірковий час. Майже всі вже перейшли без падінь та істерик. Уже спілкуються з ведучою переможними голосами.

Та Роса мовчки вдивлялася в міст. Невже боїться висоти? Сумніваюся. Ця дівчина точно щось задумала.

— Леді Вандо, — тихо промовила Роса. — Гадаю, зараз ваша черга.

— Чому не ваша, леді Росо? — я повернулася до неї й однією рукою ледь помітно зупинила Ванду.

— Троє наречених уже на іншому кінці. Чого ж чекає інша трійка? — з того боку мосту Агата ніби навмисне підливала олії у вогонь.

Я зрозуміла все миттєво.

Роса знала: якщо піде зараз, я можу щось зробити. Навіть якщо не збиралася. Але в її голові цей варіант існував.

Тому вона проштовхує вперед Ванду — ту, якій я точно не зашкоджу. Потім мене.

А вже тоді… Тоді я впаду. І шлях залишиться лише для неї.

— Перші й останні завжди отримують найбільшу увагу, — з легкою усмішкою промовила Роса.

І я остаточно переконалася у своїх підозрах.

— І ви її отримаєте, леді Росо, — тихо, з викликом відповіла я, ще не зовсім розуміючи, як саме викручусь. — Але цього разу не за мій рахунок.

Я нахилилася до Ванди.

— Ти впораєшся, — прошепотіла я так, щоб чула лише вона. — Дивися тільки вперед. 

Ванда кивнула. Вона зробила крок.

Міст злегка похитнувся. Її руки тремтіли, але вона вхопилася за мотузяні поручні.

Ще крок.

Вона вже йшла впевненіше. 

І я майже повірила, що все буде добре.

Майже.

Я зробила фатальну помилку. Чому не подумала, що Роса і Ванді може зашкодити? Все ж таки вогонь і вода — протилежні стихії. Як Ванда і Роса. 

Невже я вирішила, що в цієї дівчини є межі?

У повітря полетіли згустки води. Густі, тягучі, майже слизькі.

Ванда встигла перехопити один… і цього вистачило.

Вона впала на коліна, але все ще трималась на мосту.

— Якого біса?! — я різко стала між Росою та мостом.

— Леді не вживають таких слів, — холодно відповіла Роса, гордо здійнявши підборіддя.

— Ще один рух — і я клянусь…

Я не встигла договорити.

З її рук вирвався потужніший струмінь води. Він оминув мене й рвонув до Ванди.

Я дивилася на цей потік і знала: мушу його зупинити.

Мої руки піднялися самі. Чи то для захисту, чи то для порятунку. Я торкнулася води Роси. Холодна й порожня, як і її власниця.

Час розтягнувся.

Магія була не моя. Але сама вода… Вона відгукнулася. Я відчула це. Відчула це всім тілом — у пальцях, у грудях, під шкірою. Наче струм пройшов хребтом.

Я різко махнула рукою назад.

Води здалось стало більше.

Потік розрісся, ущільнився, став важким, мов жива маса. Волога в повітрі згустилася, холод стис легені. Я махнула рукою назад, намагаючись відштовхнути її від Ванди.

Запізно.

— Аааа! — крик Ванди розірвав простір.

Вода вдарила її в груди. Я почула глухий звук, ніби з неї вибили повітря. Її тіло хитнулося і зникло за краєм мосту.