Розділ 15.2

Моя біганина вже стала звичкою. Хоч прокидатися до сніданку щодня було мукою, але я дала чіткі вказівки Багірі і ця маленька мордочка навіть сьогодні, коли м’язи волали від болю, не дала мені перепочинку. Як то кажуть, клин клином вибивають.

Напівсонна, я згадувала улюблену музику й почала свій ранковий забіг. У штанах, які вже здавались рідними, хоч спочатку вони лише дратували: занадто щільні, облягали як наші легінси, але зовсім не такі зручні.

Я бігала навколо замку і так поволі вивчала його.

Охоронці вже звично вітались: за ці кілька днів звикли до леді, яка бігає. А от інші леді не розділяли захвату. Для них це моє «хобі» було новим і абсолютно незбагненним.

Пробігаючи повз покоїв Девіана… Схоже, це таки його спальня, бо я частенько бачила там короля. І не завжди повністю одягненого.

Сьогодні він теж дивився. Я сповільнилась і злегка кивнула. Він лише махнув рукою з третього поверху в знак привітання.

Я побігла далі, аж поки попереду мене не вискочило щось волохате.

— Мати рідна! — викрикнула я.

І саме в цей момент з моїх рук вирвалась дивна червоно-синя субстанція.

Створіння злякано пискнуло й миттю сховалося в кущах.

Я важко дихала, поступово усвідомлюючи: щойно скористалась магією. Своєю. І навіть забула про того волохатого звіра.

Я роздивлялася руки, потім місце, куди влучила. Бруківка була злегка обгоріла, а поруч вода.

— Дивовижно, — пролунав голос позаду.

Я різко обернулась.

Король Девіан стояв за кілька кроків, уважно дивлячись на слід моєї магії. На ньому були лише штани й сорочка, не заправлена, накинута поспіхом. І босі ноги, які я, звичайно ж, помітила першими.

Як він устиг прийти так швидко, ще й босоніж? Схоже, теж телепорт використав.

— Це не я! — я підняла руки догори. — Це все те волохате чудовисько.

— Чудовисько? — звів брову Девіан.

— Так, таке… із коричневою шерстю. Щось схоже на собаку, але дивну і страшну.

— Леді Ейво, ви про нашу Молі? — король хмикнув і глянув на мене так, ніби я щойно образила членів королівської родини. — Дуже добре й миле створіння, відоме своїм надмірною допитливістю. І схоже, ви її налякали.

Це я її налякала? Миле створіння? Я хотіла обуритись, але Девіан різко присів біля куща. Це виглядало зовсім не по-королівському. 

— Молі! Молі, виходь, ця леді тебе не скривдить. Ну ж бо, принцесо маленька, леді більше так не буде, — промовляв король. 

Я завмерла, спостерігаючи, як король розмовляє з кущем.

Не витримала й хихикнула.

— Смішно вам, леді Ейво? — він обернувся різко. — А я, між іншим, тут рачкую через вас! Бо інакше ця бідолашка з’їсть половину саду зі злості. Могли б і допомогти.

Він схопив мене за руку і різко потягнув униз, прямо до кущів.

— А тепер вибачтесь! — цілком королівським тоном наказав.

— І не подумаю, — я одразу вирвалась і почала підводитись.

Король важко видихнув, театрально, як на сцені.

— Гаразд. Тоді завтра під час пробіжки побачите зів’ялий сад, обгризені дерева і тишу замість пташиного співу. Ображена кавена дуже капосна. Вона все зжере.

— Не переконали, — я заперечно похитала головою.

— Молі, — уже м’якше промовив він у кущі. — Ну не ображайся. Хочеш, я кину в цю леді таку ж магічну кулю?

Із кущів нарешті показалася морда. Здорова, ніби у симбернара, але обросла шерстю настільки, що не було видно навіть очей.

І це миле створіння?

Девіан повільно повернувся до мене. В очах блиснуло щось дуже нехороше… або дуже захоплене.

Він зімкнув пальці і між ними з’явилася кулька, що переливалася яскравим червоним.

За секунду вона вже лягла прямісінько на мої штани.

Я навіть не встигла скрикнути. Куля була гарячою, тканину пропекла діркою, але шкіри не торкнулася.

Я з шоком дивилася на Девіана. Потім на штани. Потім знову на Девіана.

— Як ви смієте?! — я різко підвелася.

Він теж підвівся, не зводячи з мене погляду й ледве стримуючи посмішку.

— Пробачте, леді Ейво. Але це було бажання Молі.

Те чудовисько аж хвостом замахало. Але коли я глянула на нього, то Молі швидко сховалася знову в кущах. 

— Ах так… — я стисла губи. На моїх долонях уже пульсувала нова куля. Двох кольорів, червоно-синя.

Я жбурнула нею в короля, але він ухилився з неймовірною швидкістю.

— Я ж можу відповісти, — кинув він із азартом, що йому зовсім не личив.

Ми почали кидати одне в одного магічні кулі, сміючись як двоє шаленців. Кулі «вибухали» жаром і бризками води, але не завдавали болю. Тільки спопеляли наш одяг. За кілька хвилин ми вже були схожі на двох безхатьків: дірки, попіл, волога, кіптява.

У моїх руках загорілася ще одна кулька. Значно більша.

— Леді Ейво, — Девіан підняв руки, сміючись. — Я здаюсь, ви виграли.

— Е ні, — я хитро всміхнулась. — Граємо до кінця. Участь у нашому випадку мене не влаштує.

Я вже занесла руку, щоб жбурнути кулю, але в наступну мить Девіан опинився позаду. Його рука обхопила мою, інша талію, притискаючи мене до себе.

— Якщо ви це зробите, — промовив він мені просто у вухо низьким голосом, — то я залишусь зовсім без одягу. А ми ж цього не хочемо.

— Напевно, — пробурмотіла я, усвідомивши, що не знаю, як її загасити.

— Просто киньте її в землю. І якнайдалі, — прошепотів він. — Бо голими будемо обоє.

Я ковтнула сухість у горлі.

Разом ми метнули кулю. Вона врізалась у бруківку з глухим звуком і миттєво розтанула.

— Розумниця, — знову прошепотів він мені у вухо.

— Ви могли це сказати, не обіймаючи мене, — я хмикнула й відсторонилась.

Він відступив убік. Хмурився… але не сердито, швидше так, ніби його збентежили.

Щоб не зависати в цій дивній тиші, я буркнула:

— То що це за Молі така?

Король миттю підтримав тему, теж радий зміні.

— Кавени — це створіння Геона, Бога землі, — пояснив він. — Допомагають у господарстві. Травоїдні. Їдять переважно бур’ян. Але… якщо їх розізлити чи образити, то постраждає увесь сад.