Розділ 15.1

Король Девіан увійшов до їдальні таким похмурим, що повітря наче згустилось. Усі водночас підвелися й стихли, ніби хтось накрив нас важкою тінню. Я теж піднялась, хоча всередині панував не менш дивний хаос.

Зранку знову намагалася дістатися до свого ядра, але марно. Я все не могла розслабитися. Навіть Багіра не змогла допомогти. Думки… думки вперто кружляли навколо Ерідана. Вчора я не мала сили про це міркувати, а сьогодні одне його речення з’їдало мене зсередини:

«Тепер розумію, чому ти не реагуєш».

Я сіла пізніше за всіх, але Девіан навіть не повів бровою. Його погляд був спрямований кудись у власну темряву.

У голові ж без кінця прокручувався вчорашній вечір. Момент за моментом. Ядро. Обійми Ерідана. Теплі, несподівано ніжні, і водночас такі турботливі, ніби він відчував, як мені важко було все це прийняти.

Я мимоволі задумалась: може тут обійми між чоловіками та жінками, щось на межі закону? Але він зробив це… по-інстинктивному. Якщо, звісно, у людей взагалі бувають інстинкти. І все ж, навряд він мав на увазі саме обійми.

Тоді що?

Що такого «протизаконного» він робив, на що я, за його словами, не реагувала? Ще він цілував мою руку. Двічі, перший раз ще в саду. І цілував в тому самому місці, вище пальців. Але це ж королівський двір, тут ледь не кожен другий так вітається чи прощається.

Я навіть не доторкнулася до їжі.

Мені потрібно було просто… очистити голову. А найкраще це в мене виходило на свіжому повітрі. Під час бігу. Коли я плавала, то часто робила сухі тренування і бігала навколо спортивної школи. 

— Ваша Величносте, а можна мені штани? — запитала я, і в ту ж секунду всі очі в їдальні дружно вистрілили в мій бік.

— Мої? — Девіан ледь підняв брову.

Я моментально залилася рум’янцем. Не тому, що зніяковіла. А тому, що ледве стримала сміх від того, як це пролунало.

— Бажано нові, якщо знайдете, — сказала я якнайспокійніше. — І щоб були зручні.

— Боюсь навіть запитати, для чого вони вам, леді Ейво? — його брови підстрибнули ще вище. І, можливо, мені здалося, але похмурість на мить зникла. Здається, моє питання його щиро вибило з колії.

— Хочу побігати, — відповіла я.

За спиною хтось непристойно пирснув. Леді Роса, звичайно. Хто ж іще?

— У сукні це важко, а мені потрібно освіжити думки… — я спохмурніла, усвідомивши, як це звучить. Так і проситься питання: освіжити від чого? — Точніше, освіжити ще й тіло. Моя форма, здається, трохи втратила ідеальність.

Король Девіан абсолютно безсоромно ковзнув по мені поглядом, не приховуючи, що оцінює. І, звичайно, погляд на грудях затримався трішки довше, ніж треба.

Біля нього постійно в’ються жінки. Одна з них його майбутня наречена. Красиві, впливові, готові віддатися хоч зараз. А він не спить ні з ким, якщо вірити те, що розповідав Костик. І я абсолютно точно не збиралась бути першою. Особливо після того, як дізналася, що його найбільше бажання: щоб я якнайшвидше зникла з цього королівського палацу.

— Можна схуднути й іншими шляхами, — втрутилась Лана, що сиділа навпроти, поруч із Арією. — Наприклад, живі боби. Це ідеальний і дуже швидкий спосіб. Їх вирощують лише на моїй Батьківщині.

У її голосі почувалося щось… аж надто солодке, штучне. Від слова «живі боби» мені й так було моторошно. Уявила чомусь щось схоже на колорадських жуків. Та ще й довіряти Лані я точно не збиралася.

— Вони дуже дорогі, — тихо додала Кайя.

— Так, не всім по кишені бути красунею, — з удаваною ніжністю відрізала леді Роса. Гарна зовні, а всередині справжня трясовина.

Я, чисто з цікавості, запитала:

— Як вони діють?

— Це бобові живі зерна, які допомагають перетравлювати їжу, — з гордістю пояснила Лана. — Точніше… майже все, що ти їси, потрапляє в їхній магічний організм. З’їдаєш одне зерно і за тиждень ти в ідеальній формі.

У мене по шкірі пробіг холодок. Живі зерна? В голові знову повстав колорадський жук. Фу, гидота. Ще й таке їсти. 

— І як вони виходять з організму? Сподіваюся, вони ж там не назавжди?

Декілька леді одразу кинули на мене докірливі погляди. Схоже, такі теми за столом — табу. А от Девіан, навпаки, помітно пожвавився. Йому явно подобалося спостерігати за нашими словесними іграми.

— Як звичайна їжа, — роздратовано відповіла Лана. — Коли вони наїдаються, то… виходять. 

— Дуже цікаво, — протягнула я й поглянула на Девіана. — Їсти бобових жуків… точніше зерна, щоб схуднути, замість того, щоб зробити дефіцит калорій та трохи напружити м’язи.

У моєму світі таких паразитів навпаки виганяють з організму. А тут їх продають. І навіть дорого.

— У мене є одяг для верхової їзди, — несподівано підключилася леді Арія. — Пошитий на замовлення. Не сукня, як заведено для жінок. Більше схоже на чоловічі штани, але витонченіші. Можливо, щось таке підійде леді Ейві?

Вона говорила безпосередньо до короля, і Девіан лише коротко кивнув. У словах Арії відчувалася підтримка, і це мене щиро здивувало.

Коли сніданок добіг кінця, я набрала із собою кілька булочок і підвелася останньою. Попереду леді Роса та Лана вже нашіптували одна одній:

— Якщо ця ненажерлива леді стільки жертиме, їй і боби не допоможуть…

Я чула кожне слово. І все одно не реагувала. Мене це вже навіть не зачіпала думка цих ніжних любительок екзотичних паразитів.

Після сніданку всі розійшлися по своїх покоях. День, як казали, мав бути спокійним. Для всіх, окрім мене.

Цілий ранок, аж до обіду, мене міряли, крутили, знову міряли, питали, яку тканину я хочу, який крій, яку довжину… І все це заради пробіжки. Та я краще вже голяка побігала б, чесне слово.

Коли кравчині нарешті залишили мене в спокої, я опустилась на стілець і відчула, ніби всередині мене хтось змотався в клубок від утоми. Краєм ока побачила, що ці заклопотані жінки забули зачинити двері. Звісно ж саме тоді, коли в дзеркалі виглянула Багіра.

Я швидко підвелась. Хтось випадковий побачить її і хто зна, як тут на це відреагують? У цьому світі, здається, знають більше, ніж говорять. І сили Багіри… ну, скажімо так, аж надто помітні, щоб не викликати зайвих питань. Як і сама вона.