Розділ 14.2

— Ейво, — він ступив крок до мене. — Що означають твої думки?

Я відступила. Він вліз у мою голову. Зараз не час для паніки. Спокійно. Думай, Єво. 

Але в мене вже зароджувалась думка: якщо ми всередині мого ж розуму чи серця, отже значить, я можу витягти нас звідси. Я ж господар цього місця… чи ні?

— Ти не знаєш, як це зробити, — протягнув він, читаючи мої здогади.

— Тобто я в пастці? — серце шалено закалатало. Хоч це й ментальна клітка, але тіло я відчувала так, наче стояла тут насправді.

— Спокійніше, — сказав Ерідан і м’яко видихнув. На моєму обличчі, як і в думках, була суцільна паніка і я не могла цього приховати.

— Заспокойся. Це нормально, що ти відчуваєш тіло. Твій розум досі працює. Просто дихай. Все гаразд, я не стану наполягати…

Я зробила глибокий вдих. Його погляд справді змінився. З холодного на уважний, майже турботливий. А в його думках стукотіло: Вона і так налякана. Я її добряче злякав.

Ерідан відкрив рот, щоб щось сказати, але я перебила.

На одному подиху видала все, що вже не мало сенсу приховувати:

— Насправді я Єва Барвінок, мені двадцять п’ять. Я зі світу, де магії не існує. Там це… міфи. У мене був бізнес… точніше, я його продала своєму хлопцю. А він виявився паскудою. Потім мене втопив якийсь чоловік і я опинилася тут, у цьому тілі. У тілі нареченої короля. Спочатку думала, що це якесь шоу. Уявляєш? Думала, що це «Холостяк». А потім… я… а далі… далі…

Ерідан випрямився, очі розширилися. Його думки хаотично шаруділи, намагаючись скласти мозаїку з моїх слів.

І лише зараз мене накрило усвідомленням.

Я не в своєму світі. Не в іншій країні. Не у віддаленому куточку. Я не знаю, що сталося з моїм тілом. Чи жива я там? Чи бодай раз ще пройдуся набережною. Зайду в «Очерет» за кавою. Чи колись повернуся… хоч якось.

— Розслабся і заплющ очі, — промовив він, зовні ніяк не відреагувавши на моє зізнання.

— Не можу, — я ковтнула повітря, але його наче не вистачало.

— Послухай мене, — він зробив крок ближче й присів навпочіпки. — Якщо я витягну тебе звідси, це буде боляче.

Боляче? Що він хоче зі мною зробити?

«Знову налякав. О Боги, хто мене вчив розмовляти так з жінками…» — майнула думка в його голові, і я мимоволі її підхопила.

— Ейво… Єво… я нічого тобі не зроблю, — його голос став значно м’якшим. — Просто видихни. Глянь на красу, яка живе в тобі, — він легенько повернув голову до мого ядра. — Ти неймовірна, і ти це знаєш. Те, що ти відкрилась не має значення. Маєш значення зараз ти. Твої думки, твої почуття. Це твій світ, твоє ядро. І воно сформоване тобою, унікальною дівчиною, яка, між іншим, дуже любить гарно поїсти.

Він намагався відволікти мене і в нього це вдалося. Я мимоволі усміхнулася. А тоді заплющила очі.

Серце поступово вгамовувалось…

А потім знову пришвидшилось.

Вже стоячи у своїх покоях, я навіть не встигла усвідомити, що ми повернулися, як Ерідан раптово притягнув мене до себе й міцно обійняв. Надто міцно. Так, що ще трохи і я почула б хрускіт власних ребер. Це було боляче… але водночас приємно. Він був поруч. Теплий. Я відчула його приємний запах. Щось схоже на морський бриз з нотами дерева і апельсину. Дивне поєднання, але таке приємне для мене.

— Мені шкода, що ти це пережила, — тихо промовив він над моїм ухом.

— Ерідане… — я ледве підняла голову. — Я зараз знепритомнію.

Він глянув на мене, але не відпустив. Схоже, не одразу зрозумів.

— Ти… тримаєш надто міцно, — видушила я, упираючись руками в його тверді груди.

— Пробач, — він різко послабив обійми, здивований власною силою і тим, що забув про неї.

Я сіла на ліжко, намагаючись упіймати рівне дихання. Серце все ще билося дико й невгамовно. Я щойно розповіла йому про себе більше, ніж будь-кому в житті. Більше, ніж хотіла. Більше, ніж було розумно.

А він… не відреагував. Ні страхом, ні осудом, ні недовірою. І чомусь це мене лякало ще більше.

Може, він узагалі сприймає мене як інопланетянку. Щось екзотичне. Нечуване. Як тих синіх чоловічків, яких ніхто ніколи не бачив, але які чомусь існували в уяві людства.

А я сиділа перед ним — жива, справжня, розгублена і не знала, ким він бачить мене тепер. І чомусь це дуже хвилювало.

— Ти казала комусь про це? — тихо запитав Ерідан.

— Ти перший, — відповіла я так само тихо, намагаючись упіймати хоча б тінь його думок.

— Це добре, — він видихнув і сів поруч. — Не варто, щоб про це хтось знав.

— А ти знаєш, як це взагалі відбулося? І чому саме так? — я не витримала й одразу посипала питаннями: — Чому я опинилася в тілі Ейви, коли та випала з вікна? І де її душа? І що з моїм тілом? І що буде, якщо вона повернеться? Що буде зі мною?

Ерідан повільно повернув до мене голову. Брови зійшлися, губи напружено підтиснулись.

— Не думаю, що вона повернеться, — нарешті промовив Король. — Але… я не можу відповісти на все.

— А на що можеш? — я ковтнула, боячись почути правду, але ще більше боялась, що не почую її.

— В мене є здогадка, що леді Ейва загинула, коли падала з вікна, — сказав він рівно.

Він знав більше. Це було видно. Але він не хотів мене лякати.

— Я про це теж думала, — зітхнула я. — Але чому тоді саме мене?

— Гадаю, на сьогодні досить потрясінь, — спокійно відповів він. — У мене є думки, але вони безпідставні.

Як жаль, що я їх не чую. Він точно замовчує. Я це відчуваю кожною клітинкою. Але все одно не скаже.

— А коли ти впевнишся… ти розкажеш? — запитала я сміливіше, ніж мала право.

Його погляд потьмянів. Я знала, що вимагаю забагато від Короля, та ще й не свого. Він міг просто встати й піти. Міг забути про мене вже наступної миті. Він отримав, що хотів: зрозумів мою силу. Тепер мав повне право зникнути.

— Неодмінно, — тихо відповів він.

Я не очікувала цього. Від його слів у грудях стало тепліше, ніби хтось запалив маленьке світло.

— А зараз нам обом час відпочити, — він підвівся і дістав із кишені телепорт.