Розділ 14.1

Ми сиділи одне навпроти одного. Ерідан наказав заплющити очі й перестати думати. Наче це можливо в його присутності.

Ох, чому ж він так засів у моїй голові? Може, краще думати про Дена… але в того очі надто схожі на Еріданові. Погана ідея.

— Забагато думок, — промовив він тоном наказу.

— Сподіваюсь, ви їх не чуєте, — пробурмотіла я.

— Подумай про місце, де тобі добре. Щось спокійне…

Його голос повільно віддалявся, і я уявила тихе місце. Озеро, схоже на те, де були випробування. Вода гладка, тиша навколо. І я нарешті розслабилася, дозволивши собі просто бути в цій тиші. Хотілося залишитися там назавжди.

— Не захоплюйся, — різко обірвав мене Ерідан.

Я роздратовано розплющила очі.

Він пояснив, що тепер потрібно не просто побачити місце, а заглибитися всередину нього. Мені на мить здалось, що потрібно… скупатися в озері. Та коли я спробувала, не відчула нічого. А тоді навпаки. Раптом відчула занадто багато.

Це більше не моє місце.

Колись було. Колись вода і тиша були домом. А зараз… ні. Наче я і сама вже не та.

Я знову відкрила очі. Не знала, що сказати.

Здавалося, що я більше не Єва Барвінок. Що все це занадто небезпечно. Наче як тільки занурюся в себе, щось зміниться назавжди. І я вже не повернусь. Хоча… чи повернусь я взагалі у свій світ? На це відповіді у мене не було. 

— Щось не так? — запитав Ерідан, стурбовано вдивляючись у мене.

— Якщо скажу, подумаєте, що я божевільна, — тихо вимовила я. — Просто… відчуття, що коли я занурюсь глибше, то змінюсь. Назавжди.

Він насупився.

— Ейво… — він поглянув в мої очі. — Я приймаю твоє рішення. Нашкодити тобі я точно не хочу. Лише дати змогу зрозуміти хто ти є. Але, якщо ти боїшся, то краще відпочити нам обом. 

Ерідан підвівся. Я стежила, як він порпався в кишені й дістав магічну кулю. Зараз він піде. І частина мене цього не хотіла. Та й інша потребувала нарешті розібратись у собі. У всьому.

Може, довіритися йому? Сказати правду. Що я з іншого світу. Що я тут чужа. Але як він відреагує? Ні, зарано.

— Стій! — вперше звернулась до нього так, без титулів і масок. — Я боюсь… але я маю знати.

Я підвелась і, перш ніж встигла передумати, сама взяла його за руки. Пальці були гарячими, теплішими, ніж я очікувала. На обличчі Ерідана майнула щира зацікавленість.

Я заплющила очі, намагаючись приборкати страх. Якщо не зроблю цього зараз, то не зроблю ніколи. Стрибати треба саме тоді, коли найбільше лячно. Інакше так і залишуся стояти на місці.

Озера більше не було. Лише темрява. Я розслабилася і занурилась в глибину себе. І раптом різкий спалах світла. Дві течії, червона й синя, вирвалися з темряви та закружляли одна навколо одної, лишаючи за собою сяюче марево. Я вже бачила їх у сні.

Я простягла руку й відчула, як вони піддаються, немов визнаючи мене. Наче… радіючи мені.

Навіть не помітила, як більше не відчуваю рук Ерідана. 

Переді мною постало щось велике й величне. Величезна куля, схожа на Інь і Янь, тільки замість білого й чорного — червоний вогонь і глибока синя вода, що плавно переливалися одна в одну. Наче полум’я обіймало краплю, а крапля не гасила, а підсилювала вогонь. Дві стихії, що мали б знищувати одна одну, жили в єдиному ритмі.

Я стояла, роззявивши рота. Це моє? Моє місце, моя сутність?

— Охрініти… — прошепотіла я, забувши про будь-яку пристойність.

— Не те слово, — відгукнувся знайомий чоловічий голос.

Я здригнулася. Тільки зараз помітила, що я тут не одна.

Ерідан стояв поруч, погляд його був прикутий до кулі. Він виглядав… зачарованим. Руки майже торкалися сфери двох стихій, але він стримувався. Його очі бігали між водою і вогнем, а зосереджений вираз робив його неймовірно привабливим.

«Ще не бачив такого ядра. Невже вона справді поєднала дві стихії?» — пролунав у моїй голові його голос.

Я різко кліпнула. Що це було? Це не мої думки! Тоді чиї ж? Окрім мене ту лише Король.  

«Там, де зустрічається Вогонь і Вода. Це унікально… Ні, це феноменально!»

Він не говорив цього вголос! Його губи не шевелились. Але лише він міг про це думати, бо окрім нас двох, тут нікого не було.

— Ти неймовірна! — Ерідан обернувся до мене, і в його очах спалахнуло щось голодне, захоплене.

Я аж зашарілася. Комплімент від чарунчика серветок не мав би діяти на мене так сильно. А діяв.

«Чарунчик серветок… То це моє прізвисько?» — хмикнув він подумки. На обличчі з’явилась легка, майже хижа усмішка.

Я ніяк не могла збагнути, чому чую його думки. Паніка вже підступала до горла. Може, сказати йому? Хоч якось натякнути, що я чую його?

І раптом мене накрило усвідомленням. Він теж чує мої. Він чув усе.

За всією цією красою кулі я навіть не помітила очевидного. Прізвисько «чарунчик серветок» я ж вимовила лише подумки.

Мене наче кип’ятком облило. Я різко знітилася, щоки запалали.

«Така мила», — пролунав у моїй голові його голос, теплий і трохи насмішкуватий.

Ерідан легенько усміхнувся, немов отримав підтвердження якоїсь власної здогадки, а потому перевів погляд назад на мою червоно-синю стихійну сферу й почав пояснювати.

— У кожного мага є ядро. Джерело й показник сили стихії. І ми зараз у твоєму ядрі. Тобто фізично ми досі в твоїй спальні, але ментально ми знаходимось в потаємних кутках твоєї душі. І це місце називають ядром мага. У нього заглиблюються під час медитацій: щоб відпочити думками або оцінити свій потенціал. З часом ядро може зростати, якщо магію тренувати. Але в тебе… — він проковтнув слова, — дві стихії. Я знав, що твоє ядро виглядатиме інакше, але не думав, що вони… поєднаються. Бачиш? Вогонь і вода в тебе не окремі частини. Вони злиті в одне ціле. Це… суперечить природі. Так не буває. Я ніколи, НІКОЛИ цього не бачив.

Його голос тремтів. Не від страху, а від захвату.

Я затамувала подих. Чому так відбулось? Чому саме я отримала дві стихії? Може тому, що я з іншого світу? Або…