Розділ 13.1

До палацу ми добралися під захоплені вигуки Ванди про бал і під уважні, майже допитливі погляди Кайї.

Ось різниця між вогняними та земними стихіями: одні живуть поривами й емоціями, інші ж думками й тишею.

На дворі вже стемніло, і це було мені на руку. Мою сукню, під чорною накидкою, ніхто толком не розгледів, тож я без зайвих поглядів доїхала до входу.

— Ти використала мій подарунок? — раптом запитала Кайя, ледь торкнувшись поглядом мого волосся. У її очах не було ні тіні осуду, лише легке тепло, ніби вона раділа за мене.

— Який подарунок? — одразу підскочила Ванда, дивлячись на мене своїми щирими, майже дитячими очима. Хоча яке там «майже», їй заледве вісімнадцятий минало. Вона наймолодша з нас усіх.

— Це буде наш маленький секрет, — тихо мовила я й, усміхаючись, вийшла з карети.

Повітря біля палацу було свіже й прохолодне, пахло нічними квітами і каменем, який зберіг денне тепло. Факели біля входу тріскотіли, відкидаючи на землю м’які золотаві тіні і все це чомусь тільки більше закручувало мої думки довкола Дена.

Хто він? Чому здалось, що він знає те, що не мав би знати? Чому з’явився і розповів усе?

Його погляд, спокійний і водночас небезпечний, ніяк не виходив із голови. А блакитні очі… Ох, ці очі. Варто лише раз зустрітися з ними і ти тонеш, не маючи жодного бажання випливати.

Схоже, я офіційно маю «типаж». І це блакитні очі…

Щока досі пам’ятала його поцілунок. Такий легкий, ніби боявся злякати мене. Від однієї згадки щось тепле прокотилося серцем, а в животі стислося трепетне, смішне відчуття.

— Шкода, що ми з ним більше не побачимось, — прошепотіла я до Багіри.

Моя маленька лисичка уважно слухала, але її погляд був настороженим. 

Звісно, я похвалила її за допомогу, без неї я б точно не впоралася. Але моєї похвали було мало. Тому я урочисто пообіцяла їй розкішний сніданок завтра. Це найменше, що я можу дати.

Багіра пирхнула і зникла в дзеркалі.

Минала хвилина за хвилиною… вона не поверталася.

Спочатку я просто чекала. Потім почало неприємно стискати груди. В голові промайнула думка: з нею щось трапилось?

Я навіть підійшла ближче до дзеркала, вдивляючись у темну поверхню, мовби могла побачити її крізь тінь.

І нарешті синювата мордочка з’явилася, як ні в чому не бувало.

— І де тебе носило? — вирвалося в мене тоном суворої мами, яку щойно добре налякали.

Багіра важко видихнула й похитала головою. Вигляд у неї був стомлений, ніби вона весь цей час когось уперто шукала.

А потім вона почала смішно показувати, як входила й виходила з дзеркала: лапками зображала дверний прохід, мордочкою здивування, а хвостом роздратування. Виглядало це настільки кумедно, що я мимоволі згадала ту рекламу про кошеня, яке шукало маму. І в памʼяті навіть той милий голос зазвучав: «І тут немає…»

Я не стримала посмішку.

— Знайшла Дена? — перше, що вирвалося. Не знаю, чому саме це.

Багіра різко похитала головою.

— Та не хвилюйся ти так, — я опустилася на край ліжка й махнула рукою, ніби тут не було про що думати. — У цьому світі нічого не буває випадковим. Якщо ти його не знайшла, то значить, так і треба.

На це вона теж заперечно похитала головою. Ох і вперта ж.

— Ти ж можеш знайти когось, знаючи тільки ім’я? — назріло в мене логічне питання.

Багіра закивала без жодних вагань.

Ох, небезпечна ця затія. Як і сама Багіра — небезпечна, хоч і маленька.

Не знаю, як це працює в цьому світі, але стежити за кимось… це точно погана ідея. Погана ідея, яка вперто намагалася влізти в мою голову.

— А давай ти глянеш за… — я замовкла. Ні, це вже ні в які рамки не лізе. Лізти в чужу брудну білизну без дозволу — ненормально. Хоча… — Давай за Королем, — хотіла сказати «Еріданом», але після слів Кайї про можливу війну щось стисло мене всередині. — За Девіаном, королем Ембрії. А потім ти мені все розкажеш… точніше, покажеш.

Багіра зникла в дзеркалі, а я залишилась чекати. Думала, це займе багато часу, але вже за кілька секунд поверхня ніби потекла, і моє здивоване обличчя розчинилося, відкриваючи інший простір.

Переді мною постав кабінет. Ідеально впорядкований, стриманий, але з тією холодною розкішшю, якою дихала вся Ембрія. Тяжкі темно-червоні штори спадали хвилями з високих вікон, відкидаючи бордові відблиски на стіни. Уздовж них тягнулися різьблені панелі з червонуватого дерева, відполірованого до дзеркального блиску.

Великий письмовий стіл, який я бачила лише частково, був з темного дерева. Важкий, масивний, монарший на якому були папери. За ним сидів король Девіан. Похилившись уперед, він задумливо дивився в один пункт, а тоді повільно підняв голову.

Я затумавала подих. А , що як він відчув мене?

— Думаєш, у моєму палаці хтось здатен щось зробити без мого відома? — тихий, рівний голос Девіана розрізав тишу кабінету.

Я запанікувала ще більше, а потім він продовжив.

— Справді думав, що я не дізнаюся, що ти приходив до неї? — він дивився кудись убік, у той сектор кімнати, який мені не показував дзеркальний ракурс.

— Для чого вона тобі? Хоча… — він злегка хмикнув. — Не відповідай. Я сам здогадався. Тобі потрібна її сила. Хочеш дізнатися, що вона приховує. Але будь певен: вона справді звичайна. Проходить відбір, нічого більше. А те, що вона випала з вікна… — він зробив паузу. — Це не настільки важливо, будь певен.

Я здригнулася.

Вони говорили про одну з леді. Про когось, хто випав з вікна… чорт!

— Будь певен, — повторив за ним інший голос. Низький, знайомий. Занадто знайомий.

Схожий на Ерідана.

— Ти сам сказав, що біля її тіла знайшли артефакт, який обмежує силу, — продовжив він. — А це означає, що це важливо. 

— Чорт… — прошепотіла я й прикрила рот долонею.

Вони говорили про мене. Про Ейву.

Ерідан і Девіан, два королі, обговорювали мене так, ніби я якась загадка, яку треба розв’язати… або проблема, від якої варто позбутися.

— Ти хочеш розібратися в цій справі? — запитав Девіан.