Розділ 12.2

— Невже? — посмішка сама розквітла на моєму обличчі. — Знову танець? Ви ж тримаєте мене так, ніби боїтесь, що я знову перечеплюсь за ваші черевики. 

Він трохи послабив хватку, але не відпустив повністю, тримаючи так, ніби хотів дати мені вибір і водночас не хотів втрачати дотику. 

— Ви не схожі на залицяльника, — продовжила я й похитала головою. — Швидше на того, кому просто цікаво, хто я.

— Можливо, так і є, — він повів мене трохи подалі від нового танцю, який щойно почався, немов намагаючись подарувати мені клаптик тиші серед усієї цієї музичної круговерті. — Але це не означає, що я не хочу провести з вами час. Хоч трохи прогулятися по цьому чарівному палацу. Розкажу вам історію, яку і не всі місцеві знають.

— Я знаю вас від сили пів години, — прошепотіла я. — Це не надто гарна ідея.

— Обіцяю, жодних допитів. Лише приємний вечір, Єво, — він підняв руки догори, демонстративно, майже грайливо. — Що ви втрачаєте? Чи можливо хочете й надалі стояти осторонь і спостерігати за вищим товариством?

Слово вищим він підкреслив, злегка фиркнувши.

Я справді не хотіла більше стояти. І, якщо зізнатися, то найзагадковіше зі всього балу-маскараду, був лише Ден.

Але я не знаю чого чекати від нього. 

Мабуть, він це відчув, бо нахилився ближче, так, щоб його слова торкнулися тільки мене:

— Якщо ви хвилюєтесь за свою безпеку… придивіться уважніше. Тут охорони більше, ніж у короля. І щойно ми тільки вийдемо з бальної зали, вони відразу підуть за нами. Леді не залишаються наодинці.

Я перевела погляд і вперше справді побачила те, чого раніше майже не помічала.

Тіні біля колон. Ледь помітні силуети в маскуючому вбранні. Беззвучних, уважних, постійних охоронців. 

Вони були тут весь цей час.

— Тільки, якщо ненадовго, — я підняла до нього погляд.

Його усмішка стала м’якішою, теплішою, такою, від якої хотілося довіряти ще трохи більше.

Він подав мені руку. Не наполегливо, а ніби запрошуючи торкнутися чогось незвіданого. Я взяла її, дозволивши собі цей маленький крок назустріч вечору, який уже починав подобатися більше, ніж я очікувала.

Ми вийшли з бальної зали, і майже одразу я почула тихий, ледь відчутний крок позаду. Охоронець. Один із тих, кого я щойно помітила. Він тримав дистанцію, але йшов за нами, уважний, непорушний, як тінь.

Коридор зустрів нас м’яким світлом кришталевих світильників. Вони світилися спокійним, теплим сяйвом, і від цього весь простір здавався казковим.

— Цей палац… — Ден повів нас широкими мармуровими сходами, що піднімалися плавною дугою. — Колись був одним із найважливіших місць у всій державі. Тут проводили ритуали, що визначали долю цілого покоління стихійників.

Я провела долонею по холодному перилам, уявляючи, як сотні років тому тут стояли люди з полум’ям у руках, з водою, що стікала з долонь, з вітром, що піднімав їх волосся.

— Тут було чудово, — продовжив він, повільно, ніби відкриваючи мені щось дуже особисте. — Все, що ви бачите, колись мало значення. Але потім… прийшли ті, кому було мало. Ті, хто захотів більше, ніж дозволено. Більше, ніж безпечно.

Ми пройшли повз величезні арки, де колись, можливо, проходили церемонії. Зараз там були лише квіти, стрічки, легкі декоративні конструкції. Безжальні прикраси, які намагалися приховати щось інше.

— Вони почали вивчати стихійників, які володіють більше ніж однією силою, — його голос став тихим, але тримався рівно. — Експерименти. Досліди. Те, чого ніколи не мало трапитись. І тодішньому королю довелося винести з палацу все, що могло хоч якось зацікавити тих людей. Знищити або приховати. Щоб більше ніхто не мав спокуси повторити минуле.

Ми зупинилися біля високих вікон, за якими нічне небо торкалося веж. Його світло падало на підлогу сріблястими плямами.

— Тепер це лише місце для балів і розваг, — він зітхнув. — Колишня велич перетворена на красиву декорацію.

Я дивилася вперед, але бачила не місто з вікна. Я бачила себе. Дві стихії. Два кольори, переплетені десь у мені.

Я зрозуміла, що це все більш серйозно, ніж я могла уявити. І мені справді варто вдавати, як і королю Девіану, що нічого не відбулось. 

Я зробила повільний вдих.

Пальці Дена легенько торкнулися моєї руки. Дотик був несміливий, ніби він просив дозволу без слів. Ми стояли біля високого вікна, повітря було прохолодним, але між нами теплим.

— Ви виглядаєте так, ніби у вас у голові ціла буря, — тихо промовив він.

— Вам здалося, — усміхнулася я й м’яко відсторонилась.

Хто цей Ден насправді? Чому він зі мною? Я досі цього не збагнула.

Я крадькома зиркнула на охоронця, який стояв позаду.

— Єво, — Ден знову привернув мою увагу. — Хочете повернутися?

— І так, і ні, — чесно відповіла я. — Уся ця історія, цей світ… усе здається нереальним. Але я тут. Я не розумію, навіщо потрібна моя присутність. Що приготували Боги чи доля для мене.

Зробила паузу, щоб перевести подих.

— Знаєте, Дене… раніше було простіше. Хоч я й втратила все, але принаймні знала, де знаходжусь.

По його очах я зрозуміла, що він не до кінця вловлює сенс моїх слів. Та й байдуже. Ми ж, мабуть, ніколи більше не побачимося. Можливо, це наша перша й остання зустріч.

— Шукати сенс можна все життя, — нарешті озвався він, підійшовши ближче. — Але чи варто заплющувати очі на красу навколо, поки ви в пошуках?

Він дивився на мене своїми синіми, привабливими і спокійними очима. Довго. Наче хотів розгледіти щось важливе.

— А ви його знайшли, Дене? — тихо запитала я.

— Сподіваюся, — промовив він і злегка нахилився.

Його вуста мʼяко торкнулися моєї щоки. Це був не поцілунок і не зізнання. Швидше подяка за вечір.

Ми обоє здригнулися, коли позаду сухо кашлянув охоронець. Певно, він тут не лише для безпеки.

Я видала короткий смішок.

У наступну секунду в долоні Дена з’явилась тонка фіолетова квітка. Вона м’яко переливалась у світлі ліхтарів Неймовірна. І небезпечно красива. Ідеальна до моєї сукні.