Розділ 12.1

Тонкий сміх леді, шелест суконь, низькі голоси чоловіків, що нишком цікавилися: хто ж ця вродлива незнайомка? Можливо, наречена короля. Можливо, звичайна дівчина. А може… герцогиня, що вирішила розважитись у масці.

Ми всі граємо ролі. Хтось більше, хтось менше. Але доки на наших обличчях маски — ми можемо стати кимось іншим, кимось більшим. Хоч… не слід забувати, що, вдаючи когось, ми поступово втрачаємо себе.

Зал був сповнений теплого сяйва сотень світильників. Кришталеве світло відбивалося у підлогах, ніби танцювало разом з гостями. Оркестр на балконі грав легку мелодію, що проникала під шкіру й змушувала серце битися в такт. За великими вікнами панувала ніч. Глибока, зоряна, така, ніби сама темрява прийшла подивитися на бал.

Я ще не вирішила, чи мені тут подобається. Бал був занадто гучним, занадто блискучим, занадто щирим у своїй фальшивості. Але одне я знала точно: це був цікавий досвід. Несподівано цікавий.

Спостерігати за всіма, поки ніхто не уявляє, хто ховається під моєю маскою…

Це давало дивну свободу.

Мов я могла стати будь-ким і водночас ніким.

Декілька разів до мене підходили з пропозицією танцю. Я чемно усміхалась і відмовляла. Ні, не тому що не хотіла. Можливо, навіть хотіла.

Але мої ноги не знали цих придворних па, ці хитрі повороти й різкі зміни ритму, що виконувалися з такою легкістю, ніби всі тут народилися з музикою в крові.

Говорила з прихильниками, котрі з’являлися поруч так часто, що я почала губити їхні голоси один серед одного. Хтось сипав компліментами, хтось ставив дурні запитання, дехто надто наполегливо пропонував танець. Але всі вони, усі до одного, зрозуміли досить швидко: Я танцювати не буду.

Їхні очі мінялися. Від зацікавленості до легкої розчарованої ввічливості. Вони відступали, шукаючи інших партнерок, а я знову залишалася на самоті серед прибою музики й шовкових суконь.

І це було добре. Навіть зручно

— Варто віддати королю честь за цю можливість, — долинув до мене знайомий голос.

Я злегка повернулась. Не далеко від мене стояла золотоволоса красуня, знову у своїй вічній жовтій сукні. Я відразу її впізнала. Лана. Ну а хто ж іще? Поруч з нею, мов лебідь серед рожевих пелюсток, стояла інша дівчина. Витончена білявка, з неземною вродою. Її сірі очі світилися так, що я мимоволі затримала подих. Не тільки я: чоловічі погляди ковзали за нею, немов зачаровані.

У її плавних рухах я одразу впізнала Арію.

— Я б радила провести час більш корисно, — прошепотіла вона, навіть не повертаючись до Лани.

— Завтра леді Роса проведе з ним час дуже корисно, — тихенько засміялась Лана, іскристо й трохи заздрісно.

Роса найкраще впоралась із випробуванням, отже в неї буде побачення з Королем Девіаном. 

— Тихіше, — Арія блискавично зиркнула на мене. У її очах промайнула тінь невдоволення. Вона помітила, що я дивлюсь. І я миттєво відвела погляд, розчинившись у натовпі так, наче мене тут і не було.

Не потрібно, щоб вони мене помітили. Хоч і не знали хто я, але краще обходити гострі кути. Вже за мить опинилася в танці.

Це зовсім не те, до чого я звикла. Мої ноги рухалися майже самі. Імпровізація, чиста імпровізація. І не надто вдала.

Крок убік, поворот. Зміна партнера.

Дідько… я ступила комусь на ногу.

Я підняла голову і завмерла.

Переді мною стояв чоловік із блакитними очима. Такими глибокими, такими чистими, що я на мить забула, як дихати. Вони здавалися знайомими. Небезпечно знайомими. Наче вже одного разу я в них тонула.

Моє серце в грудях стиснулося. Мені не вистачало повітря.

— Кор… — я так і не закінчила.

Чоловік був високий, із темним, злегка хвилястим волоссям, яке спадало на чоло. Елегантний сіро-білий костюм сидів на ньому ідеально, підкреслюючи широкі плечі й впевнені рухи. Він виглядав так, ніби народився для цього балу. Спокійний, зібраний, небезпечний у своїй стриманій харизматичності.

І все ж… він не був Еріданом.

Тільки тривожна схожість.

Тільки очі.

— Перепрошую, — його голос був нижчим, суворішим. Не той голос, який я чула у саду чи в їдальні.

Це не він. Не король.

Тільки відлуння.

Він раптово обхопив мою талію й притягнув ближче. Мене мов струмом пробило. Подих завмер десь у горлі. Руки зависли в повітрі, ніби я не розуміла, куди їх подіти. Ноги стали м’якшими за віск.

— Погано танцюєте, — констатував він із теплою, майже грайливою ноткою, так легко ведучи мене в ритм, ніби це була його улюблена забавка. — Тримаєтесь осторонь настільки вперто, що навіть найвпевненіші чоловіки відступають.

Він ледь схилив голову, погляд ковзнув по моїх рисах. Він стежив за мною, але наскільки довго?

— Занадто загадкова поведінка для місцевих аристократок. То звідки ж ви, таємнича леді, яка так вміло маскує інтерес під байдужістю?

Його пальці на моїй талії тримали міцно, надто міцно, наче він боявся, що я вирвуся й зникну в цьому натовпі.

А я й сама не знала, чи хочу вирватися… чи залишитися тут, у його руках. Чомусь хотілось розгадати хто за маскою. 

— Ви навіть не уявляєте, наскільки далеко від цих земель, — прошепотіла я шанобливим, обережним тоном.

Ідеальні риси його обличчя ледь-ледь здригнулися. На мить, але я помітила.

— Багатозначна відповідь, — він знову зустрівся з моїм поглядом. Його блакитні очі ковзали по мені уважно, наче намагалися розпізнати те, що я приховувала. — Як вас звати?

— Хіба маски не для того, щоб цього не знати? — підняла підборіддя з тихим викликом. — І щоб отримати відповідь, спершу потрібно надати інформацію.

Куточки його губ ледь розтягнулися. Не зовсім усмішка, радше тінь задоволення.

— Ви розумна жінка, але… — він нахилився ближче, так, що тепло його дихання ковзнуло по моїй щоці, — …це не завжди плюс на таких балах.

Його слова прозвучали тихо, майже інтимно, але з прихованим попередженням.

Мої пальці, досі покірно покладені йому на плече, трохи здригнулися.

— А для вас це мінус? — я не рухалась. Лише дивилася в ті блакитні очі, від яких серце стискалося в судому.