Розділ 11.2

Мої пальці машинально стиснули накидку.

Кайя продовжила ще тихіше, ніби її слова самі боялися повітря:

— Зараз королівства перебувають у своїх стихіях. Це означає, що Ембрія від початку заснування мала за короля того, хто володіє вогнем. А Азурет — водою. Стихії керують не лише магією, а й політикою. І раз на двісті років… — вона зробила паузу, ніби ковтнула гіркий смак історії, яку воліла би забути. — Раз на двісті років стихії «стають на місце». Світ ніби видихає і вдихає заново. І кожних двісті років стається війна.

Я напружилась.

— Через владу? — уточнила я. Згадала, що в цих королівствах трон не передається у спадок. Але цікаво, як взагалі розгортається політика в них.

Кайя сумно посміхнулась.

— Через владу, через землю, через ресурси. Одного разу через жінку. Але причина завжди одна й та сама: коли вогонь і вода сходяться в одному моменті історії, починає кипіти все. І ззовні, і між правителями.

Отже я була права. Все ж тут йде війна. Та не вічна, як я думала. А раз на двісті років. 

Вона замовкла на кілька ударів серця. І тоді додала:

— І зараз… — її голос осів. — Зараз Ерідан і Девіан у дружніх стосунках. Ти бачила. Вони сміються разом, обмінюються ідеями, ведуть спільні наради. Але це ж чоловіки. Їм потрібен лише один сірник, щоб запалити полум’я.

Вона підняла на мене тривожний погляд. 

— А я не хочу, щоб цим сірником стала ти, Ейво.

Серце стислося. Не від страху. Від того, що відчула в її словах не обов’язок, а щиру турботу.

— Кайє… — почала я, але вона вже відводила погляд до вікна, де миготіли ліхтарі.

Я легенько торкнулася її руки.

— Можу тебе запевнити, — сказала я м’яко, — що багаття не буде.

Кайя глянула на мене знову: ніби вірила, але боялась сподіватися. Ніби знала, що історія ніколи не питає дозволу перед тим, як повторитися.

Але чи справді багаття не буде?

Хтось усередині мене шепотів: «Не зарікайся».

Я ще так і не вирішила, чи приймати пропозицію Ерідана. Хочеться сказати «ні», щоб не вплутуватися в брудні інтриги королів… але ж я навіть не до кінця розумію наслідків своєї сили. І чи варто казати про це Девіану?

Щось мені підказує, що вогняний король про ту розмову не знає. А коли дізнається, то не зрадіє.

О, це точно буде ефектна феєрія… з реальним вогнем.

— Кайє, — прошепотіла я, наважившись запитати цікаве для мене питання. — А… як передається трон? І чому престол завжди займає потрібна стихія?

Кайя зітхнула. Я бачила, що її мучали власні думки, але все одно лагідно всміхнулася:

— Через Мітку Богів, — пояснила вона, поправивши пасмо волосся. — Раз у певний період четверо чоловіків отримують Мітки Корони. Це знак, що їх обрали самі Боги. Від Пірона, Бога вогню, — червона корона. Від Геона, земного короля, — зелена. Від Етера, повелителя повітря, — біла. А Гідріон, Бог води, дарує синю.

Вона говорила про це спокійно, майже шанобливо, і я відчула, як по спині пробіг легкий холодок. Все здавалося надто величним, надто незаперечним.

Я мовчала кілька секунд, переварюючи почуте. Усе було логічно: отримав мітку і ти король. Боги обрали, значить, так має бути. Але чомусь думка вперто поверталась до іншого.

— А… — я ковтнула повітря, ніби боялась почути відповідь. — А яка роль жінки короля? Якщо Боги обирають чоловіка… то що призначено для тієї, хто стане поруч?

Кайя підняла на мене очі, і в них майнула ледь помітна тінь. 

— Це… складніше, ніж просто «стояти поруч», — тихо сказала вона. — Але про це не всі люблять говорити.

Її слова лише більше розпалили моєю цікавість і тривогу. Бо якщо короля визначають Боги, то яку долю вони відводять його нареченій?

Двері карети відчинились, і до нас приєдналася усміхнена Ванда. На ній була бірюзова сукня, легка й хвиляста, наче морська вода, що відбиває сонце. Вона сіла навпроти, і вся напруга, що зависла між мною та Кайєю, ніби згорнулася у вузлик.

Ми з Вандою одягнули маски. У всіх однакові. Золоті, з вигнутими вгору ніжними візерунками, що нагадували листки та гілки. Маска закривала верхню частину обличчя й виглядала дуже гарно.

Ми рушили, й колеса карети заскрипіли по кам’яній дорозі. Їхали ми через усе серце Ембрії, і я не могла відвести погляду від вікна.

Королівство розкривалося переді мною, як книга з живими ілюстраціями.

— А що це? — не стримувалась я щораз, коли щось привертало увагу. Добре, що всі повірили в мою амнезію і перестали дивуватись, що я геть нічого не знаю.

Ванда відповідала миттєво, з казковою інтонацією:

— Це Мелісарський ринок. Його будували на старих вогняних жилах, тому взимку тут ніколи не холодно.

Ванда пояснила, що часто бувала тут. 

— А там? — показала я на величезну арку.

— Це Врата Відродження. Коли Ембрію заснували, кажуть, саме там Бог Пірон вперше запалив Вічний Вогонь. Він горів шістсот сім років, поки його не згасила магічна буря.

— А той замок?

— Не замок. То бібліотека. Найстаріша в королівстві. В ній зберігаються рукописи перших магів вогню. Деякі книги досі теплі, коли їх береш до рук.

Місто було прекрасним.

Місячні промені ковзали червоними дахами, ніби запалювали їх. Вулиці звивалися, наче струмки лави, що давно застигли. Будинки були обшиті темним каменем, а вікна прикрашені візерунками вогняних квітів.

Скрізь були золотаві, теракотові, мідні кольори.

Королівство Ембрії дихало теплом. Жило ним.

— Королівство каже правду, — тихо додала Ванда.

— У сенсі?

— Якщо ти довго дивишся на полум’я, воно показує твою природу. Ембрія така сама. Вона оголює людей. У місті неможливо довго прикидатися тим, ким ти не є.

Я не знала, чи це жарт, чи попередження. Але шкіра на руках мимоволі пішла мурашками.

Коли ми виїхали за останню вежу, попереду з’явилося дещо, що змусило мене затамувати подих.

Перед нами стояла величезна будівля, схожа на темний храм стихій. Палац Нічного Полум’я, як пояснила Ванда. Він піднімався так високо, що здавалося, торкався зірок. Стіни з чорного обсидіану, гладкі й блискучі, як поверхня озера в ніч без місяця. По них вились золоті лінії, що світилися теплим світлом. Вікна були вузькими, витягнутими, схожими на полум’яні язики.