Розділ 11.1

— Все гаразд, леді Ейво? — запитав король Девіан, тихо, але так, що кожне слово він вимовив із королівською виваженістю. Його голос повис у повітрі між срібних ложок та пахощів свіжої випічки.

Звична світська розмова точилася навколо. Легка, ніби хмаринка крему над тістечком. Мене ця тема мало зачіпала. Особливо бал, який леді обговорювали з такою запеклістю, що здавалося, ніби вже перебувають у залі, де їхні сукні блищать, а маски приховують ледь не всі секрети королівства. Леді Лана навіть припустила, що бал-маскарад то наше наступне випробування.

Король, звісно, нічого не підтвердив. Його непроникне обличчя знову зіграло сцену «Я все знаю, але вам не скажу». Хтось би йому дав премію за найкращу роль короля, який загадково мовчить.

Театр за ним плаче, чесно.

А тепер після всього, що сталось на випробуванні, після вчорашнього «Мовчи», він питає, чи все гаразд?

— Звісно, Ваша… Величносте, — відповіла я солоденько. — Просто сьогодні немає апетиту.

Брехня. Я перед цим ум’яла стільки тостів, що могла б нагодувати невеличку армію фей, якщо звісно такі є в цьому світі. А тепер сиджу і думаю тільки про те, щоб зняти цей клятий корсет, який давить на живіт.

Я підвелася, подякувала за сніданок, зловила на собі не надто прихильні погляди леді та один дуже нахмурений погляд Девіана.

Хоча… нехай хмуриться. Хай потренується перед балом, раптом буде конкурс на найсуворіше королівське обличчя.

Мало не забула.

Взяла булочку, поклала туди шмат м’яса. Моя маленька Багіра зараз певно питає у Всесвіту, куди пропала її людина з їжею.

— Леді Ейво, — король несподівано зупинив мою руку. Його пальці холодні та певні, як наказ. — Я б бажав, щоб вам було… приємно розділяти наш стіл. Ми тут, усе ж, майже як сімʼя.

Та що ти? — фиркнула я подумки, забираючи руку з тією ж легкістю, з якою забирають останню цукерку з блюда, поки ніхто не бачить.

Ох, Девіане. Ще вчора твоє мовчання було більш промовистим за будь-які пояснення. Тепер можу офіційно заявити: чоловіки твоєї категорії, ті, що загадкові, владні, красиві, надто впевнені й особливо мовчазні — мені не подобаються.

Хоча так, я розумію: він мене захищав. Не хотів, щоб на мені проводили експерименти. Або укладали… ті самі «угоди з допомогою».

Але ж він міг просто пояснити.

А він… мовчав. Чудово вдавав, що нічого не сталося.

— Мені дуже приємно, Ваша Величносте, — відповіла я тихим, але виразним голосом. — Просто зараз хочу якнайшвидше розпочати підготовку до балу. Все ж таки… треба сяяти біля короля.

Промовила й усміхнулась так широко, що будь-яка придворна художниця захотіла б змалювати цей момент.

Надіюсь, повірить. Бо мені конче треба до Багіри.

— Власне… — Девіан на мить запнувся. Або мені здалося? — Цей вечір ви проведете без мого супроводу. Маю честь дозволити вам присвятити час собі, мої дорогі леді.

О, тим паче хочу виглядати гарніше. Прям осяяти так, ніби я зоряний пил.

Леді навкруги одразу вибухнули обуренням: одні чекали уваги короля, інші не розуміли, чому саме сьогодні він відпускає нас самих. Шурхіт шовку, підвищені голоси, шепоти. Зала аж задрижала від емоцій.

А я тихенько вислизнула. Поки ніхто не помітив. Поки ніхто не спитав, чому я тікаю зі швидкістю магічного вітру.

Бо в мене Багіра. І булочка з м’ясом.

І бажання нарешті вдихнути вільно без цього корсету.

— Багіро, — покликала я, щойно зачинила двері. — Ти тут?

Із дзеркала плавно виглянула маленька синя мордочка. Очі світилися, як дві зірочки, що висунулися зі свого нічного сховку. Я похвалила її за слухняність. Після її сніданку, який вона дуже швидко з’їла, я радісно забелькотіла про бал. Бо лише зараз усвідомила: це ж мій перший справжній бал. Хочеться, щоб усе було, як у казці. Тільки, сподіваюсь, туфельку я не загублю… і, бажано, ніхто не буде цілувати мене сплячу.

Відкривши шафу, я почала методично перебирати сукні.

— Надто яскрава, — пробурмотіла, відкидаючи червону убік.

Хотілось чогось менш викличного і без корсету. Але ж Ейва обожнює все, що облягає, підкреслює і натякає на «дивіться на мої другі очі». Прекрасно.

Лише одна сукня справді сподобалась. Фіолетова. Вона м’яко спадала з плечей, відкриваючи ключиці, тканина нагадувала глибокі сутінки перед зорею, а золоті вставки добавляли розкоші. На ній досі висіли тоненькі шовкові ниточки. Здається це змітувальний шов. Сукню ще навіть не завершили.

Погляд упав на гребінець від Кайї і в мене зародився план.

Дуже сумнівний. Але мій.

Десь за годину прийшли мовчазні помічниці. Ті самі дівчата, яких я не раз бачила. Багіра встигла нирнути в дзеркало.

Помічниці завжди з’являлися так тихо, ніби їх приносило протягом. І так само спокійно одягали, заплітали, прикрашали, щоб весь цей відбір виглядав так, ніби мені не байдуже.

Але можливо й справді не байдуже. Бо я таки не знаю, що буде зі мною після нього. Треба буде розпитати Кайю, чи Ванду, що роблять наречені після вибування? Дають хустинку й відпускають додому? Відряджають в монастир? Чи дарують квиток у нове життя?

Помічниці принесли чергову сукню, яку Ейва замовила раніше. Знову червону. Боже, та ця жінка колекціонує червоний, як хтось інший дорогоцінні монети.

— Хочу фіолетову, — повідомила я.

Дівчата перезирнулись. Але не сперечались.

Мене швидко та професійно одягнули у фіолетову. Дещо підшили прямо на мені. В голові я віддала їм медаль «Золота голка року».

— А тепер давайте червону спідницю зверху сукні, — весело додала.

Дівчата зависли. Потім уточнили, чи я точно цього хочу.

Я кивнула, відчуваючи, як у них в очах блимає панічне «але ж це жахливо».

І все ж вони обережно натягнули червону спідницю поверх фіолетової.

Виглядало… комічно. Жахливо. Абсурдно.

Я дивилася в дзеркало й думала: «Як гарно, що мене не бачить король. Він би точно вирішив, що я збожеволіла».

Помічниці дивом не розсміялись. Я навіть помітила, як у однієї смикнувся кутик рота.