Розділ 10.2

Я ступила крок назад. Серце вдарило так сильно, що аж ребра заболіли. Хотіла розвернутися й втекти. Максимально з присмаком леді, звісно: крикнути, грюкнути дверима й зробити вигляд, що нічого не бачила.

Та раптом просто з дзеркала вистрибнула тінь. Маленька. Рухлива. Надто жива, щоб бути відображенням.

Мене замкнуло на місці. Я прикрила рот долонею, аби не видати жодного звуку. 

Не лякай звіра і він не зачепить тебе. 

Я повільно відступила, всього на пів кроку, думаючи тихцем вислизнути в коридор. Покликати когось. Костика? 

І тут світло в кімнаті спалахнуло, ніби хтось глузував з мене особисто. Я заплющила очі на мить, а коли відкрила рухливої тіні не було.

— Ні, тільки не кажіть, що мені привиділось… — прошепотіла я, хоча всередині вже вирувало переконання, майже уперте: мені не примарилось.

Я стояла, ошелешено дивлячись на дзеркало. В ньому була я: круглі очі, напіввідкритий рот. 

І саме в цю мить унизу дзеркала знову щось заворушилось. Тінь. Маленька синя істота неквапно вийшла назовні, наче виходила з води. Та сама, яку я бачила в лісі. У мене всередині щось стислося, не від страху. Від шоку. Не щодня бачиш, як через дзеркало виходить істота. 

Вона злегка тремтіла і дивилась на мене переляканими очима.

— Що ти таке? — вирвалось у мене, ще до того, як мозок встиг нагадати, що це тварина, а я адекватна доросла людина, яка з нею говорить…

Вона зробила крок ближче. Потім другий. А потім нахилила голову, і її гладенька синя шорстка ледь-ледь перелилася світлом, як річка під місяцем.

— Ти хочеш, щоб я тебе погладила? — запитала я підозріло.

Ага. Зараз. А потім ця чудова крихітка відкусить мені руку і я буду винна сама собі.

Та вона була така маленька. Така мила, що мій здоровий глузд програв битву моєму серцю. 

Я боязко підійшла, присіла й одним пальцем торкнулася м’якої, теплої шорстки. В ту ж секунду відсмикнула руку.

А тваринка, ніби чекала цього, вскочила мені на руки й почала муркотіти. По-справжньому. Гучно. Так, що аж у грудях защеміло від несподіваного тепла.

— То ти кіт? — наважилась я знову погладити її.

Муркотіння припинилося. Вона підняла на мене нахмурено-милий погляд, у якому читалося: ти серйозно?

— Лисиця? — обережно спробувала я.

Негативне похитування голови.

Добре, більше варіантів в мене немає.

— Ти… мене розумієш? — запитала я, не вірячи власним вухам.

Кивок.

— А говорити можеш?

Істота тільки дивилась на мене. Тиша була напружено-загадкова. Неясно, чи це «так», чи «ні». Може, вона говорить, але я не чую, або ж не розумію. А може, просто не хоче говорити. Вперше за довгий час я відчула щось схоже на захоплення, навіть більше, ніж коли вперше побачила магію. 

Я гладила цю істоту і ловила себе на думці, що вже думаю про неї не як про тваринку. Вона надто розумна для цього.

— В тебе є ім’я? — запитала я.

Похитування головою збоку в бік.

Значить, вибираємо.

— Як щодо… Жужа? — обережно запитала.

Погляд «ти серйозно?» номер два.

— А Мухтар? — запитала я і знову отримала хмурий погляд. 

Я зітхнула.

І раптом згадала, як у дитинстві я дивилась Мауглі, молилася, щоб в мене був друг, як той чорний леопард. 

— А якщо… Багіра? — вимовила я тихо, з тією крихтою надії, яку навіть не хотіла визнавати.

Істота закивала головою.

— Так… Багіра, — прошепотіла я, відчувши, як щось тепле й несподівано живе прокидається десь глибоко всередині.

Скільки часу минуло я не знала. Хвилини, години… здавалося, що дихала тільки тим, що відбувалося переді мною. Ми говорили з моєю Багірею. Чи моїм? Я досі не була певна, хлопчик це чи дівчинка. Та якось це зовсім не мало значення. Ім’я їй пасувало настільки, ніби вона носила його все життя.

Багіра виявилася… неймовірною. Вона могла не просто з’являтися і зникати через дзеркала, а подорожувати між ними, як синя тінь, що розчиняється в одному світі й постає в іншому.

А потім, на моє абсолютне здивування, виявилось, що будь-яке віддзеркалення для неї двері. Навіть звичайна вода.

Я сиділа, ошелешено спостерігаючи за маленьким створінням. Мій мозок кричав, що це неможливо, але серце… серце ледь не підстрибувало від хвилювання.

Багіра підійшла до ванної, де ще стояла нерухома тепла вода. Тихо торкнулася її лапкою і вода здригнулась, ніби в ній прокинувся вітер. Миттєво її силует розчинився в блиску й зник.

Я підскочила, вхопившись за край ванної.

— Багіро?!

Не встигла я й зробити вдих, як у дзеркалі навпроти щось ворухнулося. Легке синє сяйво ковзнуло по його поверхні, і Багіра вийшла з нього, наче з дверей. Спокійна. Задоволена. Наче щойно зробила щось абсолютно буденне. 

— Ти… — я ковтнула повітря. — Ти просто… так?

Вона сіла, хвіст злегка обвив лапки, і глянула на мене поглядом: ну а як інакше?

Я видала нервову усмішку. 

Магія, якої я не знала. Тваринка, яка поводиться, ніби вона розумніша за половину людей, що мене оточували.

І найголовніше, я не відчувала страху. Навпаки. Здавалося, що в кімнаті стало тепліше, м’якіше. Наче магія витончено торкнулася стін.

Багіра підійшла, легко торкнулася моєї ноги і потерлася об щиколотку. Так по-справжньому по-домашньому, що груди раптово наповнились якимось ніжним теплом, якого я давно не відчувала.

Сон накрив мене непомітно. Я навіть не зрозуміла, в який момент голова торкнулася подушки. Лежала, відчуваючи розслаблену важкість у тілі, й останнє, що побачила, як Багіра влаштувалася поруч, згорнувшись клубочком біля мого плеча.

Її тепле дихання ніжно торкалося моєї руки.

І в ту мить, перед тим як провалитися в темряву, я вперше за довгий час відчула себе… не самотньою у цьому дивному світі. 

Перед очима виникли дві течії, дві стихії, що кружляли одна навколо одної, немов танцювали ще до того, як з’явилися світи.

Одна була вогнем: теплим, золотим, майже знайомим. Вона тремтіла, наче пульс, билася в такт моєму серцю.