Розділ 9.2

Обід і вечеря пройшли спокійно, або ж настільки спокійно, наскільки це можливо за столом, де зібралося стільки амбіцій, пліток і прихованих намірів.

Я весь час мовчала. Ні сил, ні бажання встрявати в їхні розмови не було. Біля мене сиділа Кайя. А з іншого боку Ванда, яка, здається, поставила собі за мету врятувати мене від ганьби через неправильну виделку.

— Ось ця маленька для десерту, — тихенько пояснила Ванда, ледь торкнувшись моєї руки, щоб я не схопила щось не те.

Її підтримка була тихою, такою, яку не кожна подруга зможе дати.

Коли короля не було, ми сідали як хотіли і це мене тішило. Нарешті хоч трохи свободи у цьому золотому лабіринті обов’язків.

Інші леді нас майже не помічали. Говорили про випробування. Хвалили Росу. Їх розмова за вечерею була про завтрашній бал-маскарад в честь закінчення літа. Головна подія, яка, здається, хвилювала їх більше за короля.

Найнеприємнішим було відчуття поглядів.

Декілька разів ловила на собі холодні очі Роси. Вона точно знала, що рятувала Кайю не вона, але не поспішала зізнаватися. 

Ванда ж поводилась стримано. Навіть коли Арія запитала її про випробування, та зберегла спокій:

— Недалеко пливла. Дуже швидко знайшла камінь, — сказала вона, навіть не моргнувши.

Я ж відчувала, як у мені стискається щось неприємне. Мій камінь був далеко. Значно далі, ніж у всіх інших.

Це було спеціально?

Чи моя параноя знову бере верх?

Але я мовчала.

Так наказав король.

Хоча всередині мене все кипіло. Бажання справедливості. І зрозуміти, що зі мною сталося, як я змогла лише одним поштовхом витягти Кайю і перемістити на човен.

Світило було гаряче, а вино терпке. І разом із мовчанням усе це давало дивну втому, яка осідала в грудях.

— Леді Ейво, ви не хочете після вечері пройтися садом? — тихо запитала Кайя, майже боязко.

Я глянула на неї. Її очі були втомлені, як і в мене, але там була вдячність. І бажання просто… перепочити від цього всього.

— Чому б і ні, — знизала я плечима.

Над нами сяяли теплі ліхтарі, м’яко зависаючи в повітрі, наче світились самі по собі, без жодних мотузок. Їхнє світло було не золотим і не білим, а таким, що нагадувало тихе світіння світлячків. Дерева тягнули гілки до неба, вузлуваті й живі, і здавалося, якщо прислухатись, то вони дихали. Пелюстки квітів тремтіли від найменшого руху повітря, розкриваючись лише тоді, коли ти проходиш повз, ніби сад впізнавав відвідувача.

Тут було затишно. Надто затишно. І я не знала, навіщо Кайя мене запросила.

Всередині жило дивне передчуття, як легка тінь дотику. Неначе щось мало сьогодні нарешті стати зрозумілим.

Кайя мовчала. Вона йшла поруч, іноді простягаючи руку до квітів. Коли її пальці торкалися пелюсток, ті ніби зітхали й розкривались ще ширше, демонструючи світло в серцевині.

— Ось так, — прошепотіла вона з тихою радістю, — нарешті дала їм трохи сил.

— Це ж магія? — невпевнено спитала я. Моєму мозку досі хотілося списати все на спецефекти та грамотне шоу.

— Так, леді Ейво, — вона тепло кивнула.

Я вдивилася в розкриту квітку, і наважилась:

— Може, на «ти»?

Кайя усміхнулась так, наче давно на це чекала.

— Я не проти, — відповіла. — Ми раніше майже не спілкувалися. Хіба що вітались, коли був присутній Його Величність. 

— На те були причини? — обережно уточнила я, дивлячись, як світло від ліхтаря ковзає її волоссям.

Вона злегка знизала плечима.

— Можливо. Я ж не аристократка. Мій батько простолюдин, мама теж. Ми всього лише створюємо побутові артефакти. Король захотів підтримати нашу сім’ю й запропонував мені взяти участь у відборі. Для нас це честь… але також і важкий вибір.

— Ти не хотіла їхати? — припустила я.

Кайя на мить задумалась, потім нахилилась і зібрала кілька гілочок, листок, камінець. Додала жменю землі в долоні, накрила зверху іншою рукою.

— Не дуже, — зізналась вона. — Я допомагала батькам. Без мене їм було б важче. Але король пішов на зустріч: я можу й досі створювати артефакти. І їх передають до батьків. За це Королю Девіану велика вдячність.

Її щоки запалали, а губи розтягнулись в усмішці. Схоже дівчина дуже прихильна до Девіана.

Кайя заховала свої емоції і перевела погляд вниз.

Вона повільно розкрила руки і там лежав ніжний гребінець у формі гілочки з темним, майже мідним відливом листя. 

— Дуже красиво, — щиро промовила я.

В її очах засяяла вдячність.

— Це артефакт зміни кольору. Волосся стане чорного кольору на кілька годин. Дуже корисна річ, якщо потрібно замаскуватися. Потім треба підзарядити, — вона щиро усміхнулась.

У мене перехопило подих.

— Тобі подобається? — запитала Кайя і я кивнула, дивлячись на прикрасу, яка ще хвилину назад була гілками під ногами. — Тримай, це найменше, що я можу для тебе зробити.

Хотілось одразу приміряти, але я стрималась і просто тримала в руках ще теплу прикрасу. 

— В кожного своя стихія, — лагідно продовжила Кайя. — У мене земля.

Вона провела рукою по стовбуру дерева і кора ледь заворушилась, ніби реагуючи на неї.

Я ковтнула. У спогадах знову спалахнув момент, коли полум’я на моїй сукні вибухнуло просто з пальців.

— Моя стихія… не дуже стабільна, — зізналась я, дивлячись на свої руки.

— Я б сказала аномальна, — її голос змінився. Без осуду. Але з обережністю.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти володарка вогню, — тихо сказала вона. — Але те, що ти зробила у воді… Так не буває. Вогонь і вода не зустрічаються. Це суперечить природі.

— Я не володію водою, — я мимоволі зробила крок назад.

Кайя похитала головою.

— Ще й як володієш. І король заборонив говорити про це не просто так.

— Тобі також сказав мовчати? — уточнила я.

Кайя кивнула. 

— І леді Росі теж. Хоч вона і має з цього власну вигоду. А я лиш боюся за тебе. Людей, що володіють двома стихіями, мало, і зазвичай вони споріднені. Наприклад вогонь і повітря, або ж земля і вода. А твої протилежні, як день і ніч. Те, що суперечить природі, завжди викликає страх і паніку в людей.