Розділ 9.1

— Леді Ейво, — звернулась до мене Ванда, м’яко вириваючи з думок. — Вам допомогти висушити себе?

Вона стурбовано глянула на мій мокрий одяг.

— Що? — я насупилась, не одразу усвідомивши слова.

— Вибачте… Я лише хотіла допомогти, — вона схилила голову. — Не хотіла вас образити.

Голоси Девіана та Роси десь позаду продовжували обговорювати випробування з ведучою.

І мене це починало трохи дратувати. Не тому, що я хотіла бути на її місці, а тому що не люблю несправедливісті. 

Мій погляд зупинився на Ванді. Сухій, акуратній, наче вода її навіть не торкнулася.

— Магією висушити? — уточнила я.

— Так, — усміхнулась вона.

— І… як саме?

Вона обережно, майже боязко, доторкнулась до краю моєї сукні. Від її пальців розлилось лагідне тепло, що огорнуло поділ, ніби хтось загорнув мене в теплий плед.

— Спробуйте, леді Ейво. Ви ж раніше найкраще з нас володіли стихією.

Головне слово володіли.

Колись Ейва володіла. Зараз в її тілі я. Звичайна дівчина, яка володіє лише великим бажанням не з’їхати з глузду й не опинитися в Скаржинцях.

Але Ванда дивилась з такою вірою, що відмовити було неможливо. Я торкнулась сукні. Нічого. Ванда терпляче пояснювала ще й ще. Без жодного осуду. Лише легке хвилювання тремтіло в її голосі, ніби вона боялась, що засмутить мене.

Я роздратовано видихнула, плеснула долонями по ногах, намагаючись хоч якось «розбудити» цю кляту магію.

Марно. Навіщо я це роблю? Я ж знала, що не вийде.

І тоді іскри.

Несподівані, різкі, наче удар струмом.

Вони обсипали поділ, і в ту ж мить тканина спалахнула. Полум’я рвонуло вгору гарячим язиком, задушливо запахло паленим.

Я застигла.

Це… я?

Ванда тихо вдихнула, але я почула. Вона не відступила, але рука її тремтливо смикнулась, ніби вона готувалась кинутися гасити мене.

За мить полум’я згасло, так само раптово, як і з’явилось.

А я знову стояла мокра. Облита кимось…

Я повернула голову. Девіан перестав говорити й кинув у мій бік прискіпливий, уважний погляд. Не співчутливий, а радше оцінюючий.

Роса ж, витираючи руки, промовила одними губами з удаваною люб’язністю:

— Завжди будь ласка.

Її усмішка була занадто задоволена, щоб я не зрозуміла, хто ж облив мене водою.

Краплі води, якими мене щойно облило, стікали по сукні. Холодні, липкі, контрастні до недавнього жару.

Ванда торкнулась мене обережно. 

З її рук знову розлилось тепло, тепер сильніше, впевненіше, ніби вона вирішила захистити мене від усього світу. І за секунду я була суха.

— Дякую, — видихнула я.

Ванда відповіла лише м’яким, заспокійливим кивком.

Ми разом пішли до палацу. Охорона йшла поруч, трохи позаду.

Оговтавшись і прийнявши душ, я страшенно хотіла з кимось поговорити, тож вирушила до Мірни.

Та її в кімнаті не було. Речей теж.

Куди ж вона зникла після випробування?

— Костику! — викрикнула я, побачивши в коридорі того, хто зможе пояснити зникнення подруги. 

— Леді Ейво, — легенько вклонився Костик і вже робив крок убік, щоб якнайшвидше зникнути з мого поля зору.

Серйозно? Він справді думав, що я його так просто відпущу?

— Стривайте. А де Мірна? — зупинила я його.

— Вирушила додому, — рівно відповів він. — Це випробування вона не пройшла.

— І навіть не попрощалася? — слова самі вирвалися.

Костик знизав плечима. Спокійно, майже байдуже.

А всередині щось кольнуло. Ми ж… подруги. Вона сама це казала. Хоч я й не знала про неї нічого. Можливо, їй не дозволили прощатись. Або… вона просто вирішила гордо піти.

Нехай не Мірна, але хтось точно має поговорити зі мною. 

— Мені потрібно поговорити з Королем, — сказала я, перш ніж Костик втік.

Він глянув на мене так, ніби я запропонувала поговорити з повним Місяцем.

— За сніданком ви зможете обговорити все, що вважаєте за потрібне, — сухо відказав.

— А обід і вечерю я маю проводити з цими… леді? — я ледве стрималась, щоб не сказати «мегерами». — А тет-а-тет організувати можна? Король казав, що я можу не соромитись і звертатись до нього. 

— Якщо у вас виникнуть побічні ефекти від… ранішньої необережності, — додав він беземоційно, складаючи руки за спиною.

Ох і який він душнила. Я бачила, як він насолоджується своєю правильністю.

— Мені дуже погано, — зобразила я трагічний зітх. — Ноги не слухаються, руки, наче не мої. А очі взагалі в тумані. Повірте мені, пане Костику.

Він піджав губи. У його погляді читалось: актриса з вас, леді, як із каменя пташка.

— Скажіть хоча б, де він мешкає. Я сама його знайду, — випалила я.

— В Його Величності напружений графік роботи, — почав він у своїй манері зачитувати невидимий список обов’язків.

Цікаво: йому король наказав мене не підпускати, чи все ж це Костик такий шкідливий. 

— Але час для однієї з наречених він знайде, — підкинула я, з надією збити його з ритму.

Костик навіть не моргнув.

— Леді Ейво, при всій повазі, ви знали, куди йдете. І хто може стати вашим чоловіком. Король не стане приділяти навіть своїй дружині більше часу, ніж належить.

Ну і чудово.

От і розлетілись усі мої мрії про романтичного принца на білому коні. У них, виявляється, на кохання немає графи в розкладі. Тільки обов’язки.

У голові закрутились варіанти, як усе-таки поговорити з Девіаном. Можна знову щось утнути і він примчить зі швидкістю світла. Як то кажуть, якщо гора не йде до Мухамеда…

Я різко обірвала цю думку. Тож дочекаюся сніданку.

— До речі, леді Ейво, — озвався Костик уже майже відходячи. Він трохи нахилив голову, і голос його став м’якшим, ніж зазвичай:

— Прошу лише про одне. Якщо знову відчуєте, що стихія поводиться непередбачувано, попередьте мене заздалегідь. Не хотілося б, щоб ви знову опинились у небезпеці.

Я здивовано кліпнула. Ого… турбота?

Хоч і загорнута в суворість і натяк на мій «феєрверк», але все ж турбота.

— Ну, — усміхнулась я кутиком губ, — якщо моя стихія знову вирішить палати бажанням, ви перший, кому я скажу. Не хвилюйтесь, цього разу без сукні.