Розділ 8

Все відбувалося надто швидко. Дівчата рухались так злагоджено, ніби репетирували це все життя.

Леді Роса тільки торкнулась води і одразу зникла під її поверхнею. Серце завмерло: на мить я подумала, що з нею щось сталося. Але вже за хвилину вона виринула, підсвічена сонцем, ніби магічна русалка… чи радше сирена. Її чорне волосся розліталося у воді, а руки впевнено рили глибини в пошуках коштовностей, які мали принести їй перемогу.

Другою виступила леді Арія. Вона підняла руки і хаотичний вітер зірвався навколо неї, перетворивши повітря на бурю. Її тіло ніби втратило вагу, але рухалось чітко, впевнено, зухвало. Вона пролетіла над озером, немов сама стихія несла її вперед.

Лана не відставала. Її сила була іншою — дикою, майже лякаючою. Торнадо, що з’явилося за її спиною, рвонуло просто на нас. Я інстинктивно пригнулась. Потужний вихор підняв її в повітря й закрутив над водною гладдю, немов шукаючи за неї омріяну здобич.

Навколо лунали вигуки захвату. Навіть король Девіан дивився на дівчат із гордістю, яку й не намагався приховати.

Кайя вийшла четвертою. З темної стіни лісу до неї поповзли ліани, обвиваючись навколо стовбурів, тягнучи за собою колоди й гілля. Просто на очах вони сплели щось схоже на човен. Кайя легко вскочила в нього,  ліани вхопили її за руки й ноги, допомогли втримати рівновагу, і човен рушив уперед, повільно розтинаючи воду.

Мірна з Вандою стояли біля берега. Ванда намагалася заспокоїтися, дихала глибоко, а от моя подруга… вона ніяк не могла ступити вперед. Наче щось тримало її за плечі.

А я… я просто отетеріла від побаченого. Десь у підсвідомості вже розуміла: цьому не може бути пояснення. Це не спецефекти, не трюки, не ілюзія. Це справжня магія. І жодна фізика світу, де я жила раніше, не здатна цього пояснити.

Я раптом зрозуміла те, що казала Мірна: зараз кожен сам за себе. І пояснень тут ніхто не дасть. Я можу стояти, роззявивши рота, але тоді просто вибуду з випробування.

А потім що? Який шлях чекає мене у цьому світі стихій? Де я новачок. Де все, що я знаю, не вписується в жодні закони реальності.

На тремтячих ногах, досі не оговтавшись від шоку, я попленталась до води.

Я робитиму те, у чому найкраща.

Глибокий вдих і я пірнула у кришталево чисту воду. Мені здалося, що тіло огортає щось знайоме й водночас зовсім нове. Спокій. Тихий, майже нереальний. Це відчуття було дивним, але… правильним.

Я не чула й не бачила нікого. Просто дозволила собі плисти, насолоджуючись кожним рухом, ніби на мить усі мої проблеми залишилися за межами цього озера.

Винирнувши, я лягла на воду максимально горизонтально. Тіло хоч і не одразу, але послухалося. Хребет утворював рівну лінію з поверхнею. Я поверталася вздовж осі хребта з кожним гребком, рухаючись уперед упевнено й легко.

Краєм ока побачила, як леді Роса вже знайшла свій камінь. Вона першою поверталась до короля, сяючи переможною усмішкою.

А от у Кайї справи йшли не так добре. Вона намагалася плисти на своєму саморобному човні, відштовхуючись тонкими колодами. Проте їй явно бракувало чогось важливого.

— Весла! — крикнула я.

Вона подивилася на мене здивовано. І тут до мене дійшло: ах так, забула. Ці виховані на етикеті й правильних виделках леді можуть просто не знати, для чого потрібні весла. Їх, мабуть, катали на човнах, але гребли замість них чоловіки. А вони й не бачили, чим саме.

— Кінці палок мають бути ширші й сплюснуті! — вигукнула я знову і, не чекаючи відповіді, почала шукати те, що мені потрібно.

Я пливла далі, ковзаючи по воді, намагаючись не піддаватись паніці. Шукати камінь виявилось важче, ніж я думала. Вода була прозорою, але сонячні відблиски засліплювали, а мої руки шарили по дну майже наосліп.

Попереду вже плескалися Лана й Арія. Вони відчайдушно намагалися зануритися, але плавати… ну, вони зовсім не вміли. Навколо кожної утворився блискучий купол повітря, але той щоразу піднімав їх на поверхню, ніби глузував з їхніх зусиль.

Обидві застосовували схожу техніку, але першою здогадалася Арія. Я побачила, як її повітряний купол раптово зник, і вона, прикривши носа, просто… плюхнулась у воду. Без грації, без магії, просто вмить зникла під хвилею.

Лана, побачивши це, зробила те саме, хоч і значно менш впевнено.

А я пливла далі. Мій камінь мав бути десь тут. Я відчувала, що він недалеко.

Леді Кайя раптом різко спинилась на своєму човні, вдивилась у воду… і стрибнула вниз, так різко, що її ліани-«весла» розлітались у боки.

Далі, повернувши голову, я побачила Мірну. Вона все ще стояла на березі, бліда, скута страхом. Поруч із нею Ванда, стискаючи кулаки, нарешті увійшла у воду. Її рухи були повільні, невпевнені, але вона… пливла. Вона справді пливла.

І тоді я побачила це.

Під водою, недалеко, щось засвітилось.

Різко набравши повітря, я пірнула. Світ потемнів і водночас засяяв. Попереду, немов маленька зірка на дні, світився мій червоний камінь.

Я рвонула вперед, минаючи Лану й Арію. Вони гребли судомними рухами, виснажені й сповнені паніки, намагаючись дотягнутися до своїх скарбів. Але мій знаходився далі.

Пальці торкнулися холодного камінця. Я вхопила його і в ту саму мить щось важке врізалося мені в спину.

Від удару я втратила орієнтацію. На мить здалося, що повітря ось-ось закінчиться… але воно не закінчувалося. Я відчувала, наче його вистачає. Більше, ніж мало би бути. Це було дивно. Лячно.

Хто це зробив? Арія? Лана? Відчули суперницю?

Другий удар. Сильніший. Я розвернулась і побачила Кайю, вона хаотично вибивалася з води, намагаючись піднятися, але її рухи були некеровані, небезпечні.

Арія й Лана, затискаючи свої камінці, вже випливали. Вони ледве рухались, але тримались курсу. Все було під контролем… майже.

Але Кайя тонула.

Реально тонула.

Не роздумуючи, я рвонула до Кайї.
Перш за все, потрібно не підпливати спереду. Потопаючі хапаються за будь-що, можуть затягти під воду разом із собою. Тому я обійшла її півколом, занурилась глибше й підпливла ззаду, нижче рівня її плечей.