Розділ 7

— Певен, леді Ейва не те мала на увазі, — втрутився Девіан.

Я лише кивнула, хоча не могла відвести погляду від тих очей, у яких так легко було потонути.

— Невже? — Ерідан не зводив з мене погляду.

Мені здалося, між нами пробігли іскри. І не ті приємні, від яких у животі літають метелики, а гострі, напружені. Йому не сподобалися мої слова? Ну, ще б пак. Я ж щойно висловила про нього все, що думала. А він мав нахабство почути. 

— Пробачте, — промовила я не надто щиро, і, здається, він це зрозумів. — Я піду до себе.

Опустила голову й швидко пройшла повз. Відчувала на собі погляди двох чоловіків.

Наче пронесло.

Підіймаючись знайомими сходами на четвертий поверх, я мимоволі сповільнила крок. Сонце, що тільки почало сходити, пробивалося крізь величезні вікна, заливаючи сходи світлом. Пейзаж за вікном був неймовірним.

Коли я нарешті дісталася своєї кімнати, в ній панувала ідеальна тиша, жодного натяку на будь-який ранішній переполох. Все було бездоганно чисто. Навіть дзеркало, ідеально відбивало руде волосся Ейви, яке світилось зараз ще більше.

Все ж потрібно звикнути до цього кольору. 

На ліжку вже чекали сукня, записка і крихітна коробочка. Я не витримала і відразу відкрила її. Всередині лежало золоте кільце. Точно таке я бачила на руках інших претенденток на серце і «зневажливий погляд» короля. 

Я поспіхом одягла його, але кільце було явно замале і застрягло на першій фаланзі. Я роздратовано покрутила його: зовсім звичайне, без жодного натяку на щось особливе чи магічне. Для чого воно тут?

Можливо, пояснення у записці? Я схопила аркуш. Але, на жаль, там не було жодного слова... Призначення цієї знахідки залишалося загадкою.

«Вітаю, леді Ейво.

Настав час нового випробування відбору наречених.

Сьогодні ви ступите в безмовність глибин, де навіть думки тонуть.

Лише та, що зможе відчути подих озера й не злякається його тиші, почує істину хвиль.

Ваш король, Девіан Ф’єро.»

Водне випробування? І сукня? І кільце? І що за прізвище таке Фʼєро? 

Сама сукня була незвичайною: легка тканина, що повністю закривала тіло, а по подолу мідні грузики, щоб не підіймалася.

— Дивні в них купальники, — пробурмотіла я, посміхаючись.

Зі слів Девіана я зрозуміла, що нам доведеться занурюватися в озеро. І, щиро кажучи, це мене не лякало, плавати я вміла чудово.

Одну за одною нас вивели з замку. І всі ми були вдягнені в однакові дивні сукні. Було дивно тихо,  навіть кроки ледь чутно ковзали по каменю. Ніхто не говорив ні слова. Лише леді Роса усміхалася, із загадковою впевненістю, ніби вона знала щось, чого не знають інші.

Охоронці йшли поруч, мовчазні, пильні, їхні обладунки тихо дзенькали при кожному русі.

— Нас ведуть до озера? — запитала я в Мірни, яка йшла позаду.

Вона лише кивнула, навіть не підвівши очей.

І чому вони такі? Хіба не вміють плавати? Можливо, у цьому світі леді не плавають, а лише тішать себе думками про це.

Я йшла без паніки, навпаки з якоюсь дивною цікавістю. Озиралася навколо. Ми пройшли величний палац короля Девіана, його мармурові колони сяяли, відбиваючи сонячне світло.

Я не впізнавала місцевість. І все далі розуміла, що я далеко від рідного міста.  

Далі стежка вела вглиб лісу.

Ліс був… неземний.

Повітря густе, насичене ароматом моху і чогось водяного, солонуватого. Серед гілля просочувалося світло, яке ніби танцювало.

На дворі було не холодно. Лагідне сонце не пекло, лише ніжно торкалося шкіри.

Раптом збоку, між деревами, щось промайнуло. Синє. Швидке, мов тінь блиску. Я завмерла, вдивляючись. Здавалося, то просто гра світла… аж поки не побачила її: створіння, схоже водночас на лисицю й кота. Гострі вуха, вуса, хутро, що ніби виблискувало вологим сапфіром.

— Мірно, ти це бачиш? — прошепотіла я.

— Ейво, ми зараз будемо плавати. Я, крім цього, нічого не бачу, — буркнула вона, роздратовано перевівши подих.

Я зупинилась. І дивна істота також. Вона дивилась прямо на мене. Потім нахилила голову набік, наче хотіла щось зрозуміти.

— Кис-кис-кис, — покликала я тихо, навіть сама не знаючи навіщо.

— Леді Ейво? — охоронець ледь не врізався в мене. — З вами все гаразд?

Це запитання мені вже можна вишити на сукні.

Та коли я озирнулася, то  істота зникла, ніби розчинилась у повітрі.

— Вже не дуже, — пробурмотіла я й рушила далі.

Ми вийшли з лісу, допоки не побачили усміхненого Девіана з охороною.  А за ними розкинулося озеро.

Я зупинилась, бо просто не могла повірити, що воно справжнє. Вода сяяла, як розтоплене скло. Гладенька поверхня віддзеркалювала небо, і, здавалось, якщо зробиш крок, то впадеш не у воду, а в іншу реальність. Навколо ледь тремтіли легкі тумани, мов дихання самого озера. 

— Невже це реальність? — вирвалося в мене.

І саме тоді, немов із повітря, з’явилися двоє людей у розкішних убраннях. Поруч із ними дівчина з високою зачіскою та сукнею, що іскрилася при кожному русі. А за їхніми спинами стояв… екран. Повністю білий, без жодного зображення, але від нього йшло світло. М’яке, неприродне, ніби воно дихало.

Я не могла відвести погляду. Це не було схоже на жодні софіти, які я бачила. І точно не на звичайні камери.  

— Вітаю, з вами неймовірна Агата! — дзвінко промовила дівчина з високою зачіскою, повернувшись до дивного білого екрана, що світився так яскраво, що хотілося закрити очі. Її голос лунав з натягнутою радістю, ніби це не реальність, а театральне дійство. — Ми знаходимося на цьогорічному відборі наречених у королівстві Ембрії!

Вона розвернулася з грацією, подала знак рукою:

— Поруч зі мною — Його Величність король Девіан! — її усмішка засяяла ще ширше, коли вона вклонилася йому.

Король кивнув впевнено, з тією врівноваженою зверхністю, що властива людям, які звикли, що весь світ навколо них.

— І, звісно ж, із сімома претендентками на роль дружини, — продовжила Агата.