Розділ 6

Дівчата відразу підвелися.

А я сиділа, вдивляючись у ті зачаровано-зелені очі, й не відразу збагнула, що всі вже стоять.

— Добрий ранок, Ваша Величносте, — промовили вони в унісон.

— Маєте розкішний вигляд, — виокремилась Мірна.

І справді розкішний. Навіть не скажеш, що зранку вже встиг відвідати мою кімнату.

Цікаво, а йому взагалі можна заходити до моєї кімнати самому?

Від цієї думки щоки запалали.

— Леді Ейво, — звернувся він до мене.

— Що? — вирвалось у мене трохи недбало. І лише потім дійшло. Усі стоять.

— Доброго ранку, — спокійно мовив він і кивнув.

Дівчата почали сідати, а я зробила спробу вдихнути глибше.

Що це щойно було в його очах? Зневага? Ну вибачте, я ж не знала, що треба вставати!

Зазвичай це чоловіки підводяться, щоб підсунути дамі стілець.

Моя сукня шаруділа, коли я незграбно підвелася, під пильними поглядами всіх присутніх. Потім так само гучно сіла.

Сором тобі, Ейво. Навіть не встала, коли увійшов король. Який жах.

І хоч у моїй голові це звучало з сарказмом, дівчата дивилися не надто прихильно. Навіть Мірна.

— Смачного, — сухо кинув король і знову глянув у мій бік.

Я схилила голову до тарілки, аби не зустрічатися з ним поглядом.

За кілька хвилин принесли страви. Сніданок був зовсім не скромний: омлет, каша, бекон, запечені боби, смажена риба, гриби, і ще щось… здається, чорний пудинг.

Я не роздумуючи поклала все це собі на тарілку.

Зглитнула. Наскільки ж усе смачно.

Та коли дійшло до виделок, я застигла. Їх було чотири. Чотири! Три зліва, і ще одна зверху, ручкою вліво. Маленька така, майже дитяча.

Я відклала її відразу й обрала ту, що посередині. Здавалася найнадійнішою.

Ковтала страви одну за одною, не звертаючи уваги на світську балаканину про погоду, чудові сни і ще якусь нісенітницю.

Невже їх не вчили мовчати за столом? Що за дивне королівство.

Та ось пролунав звук дверей, що відчинилися.

Я намагалася не реагувати, просто продовжувала насолоджуватись сніданком. Усе було так смачно, а я ж не їла… навіть не знаю, з якого дня. Голод здавався нелюдським.

— Доброго ранку, Ваша Величносте, — знову хором виголосили дівчата.

Їх заклинило?

Я підвела голову.

І… от тепер заклинило мене.

Ще один витвір мистецтва.

Високий, плечистий, темне волосся блищить, ніби щойно пригладжене долонею. Гострі вилиці, точні риси обличчя, сильна щелепа. І очі… небесно-блакитні. Глибокі, холодні, але в них вгадувалась іскра, та сама, від якої хочеться або втекти, або залишитись назавжди.

Я завмерла, не помічаючи, як повільно опустила виделку.

О, ні. Король Девіан зі своїм «зневажливим поглядом» навіть близько не зрівняється з ним.

Я дивилась, як зачарована. Настільки гарний, що навіть легка щетина йому пасувала, додавала мужності.

Дівчата одразу підвелися, і я цього разу теж, бо хотілося розглядати його довше.

Його камзол був глибокого синього кольору.

Він кинув короткий, майже непомітний погляд на всіх нас. І коли очі зупинилися на мені, я ледь втрималась на ногах.

Він чемно привітався і рушив уперед. Повільно, впевнено. Оминув Мірну, потім дівчину в зеленій сукні і зупинився прямо переді мною.

Я забула, як дихати.

— Серветку? — промовив він низьким, спокійним голосом.

— Звісно, — автоматично подала йому свою, з вишитим ім’ям Ейва. Навіть не подумала запитати, навіщо вона йому.

Він злегка насупився. Його погляд став пильним, оцінювальним, і я відчула, як моє серце зробило дивний кульбіт.

Він дивився на мене, наче перед ним була загадка. А я, як зачарована, не могла відвести очей.

— Пропонуєте це мені зробити? — він глянув спершу на серветку, потім на мене.

Що він сказав? Та байдуже, Єво, просто кивни. І я кивнула.

Він обережно підняв руки до мого обличчя, і я затамувала подих.

Його рухи були несподівано ніжними, майже інтимними.

А потім я зрозуміла…

Він просто витер мені щоку серветкою.

— Добре, що маєте наснагу до їжі, — промовив він тихо, з хрипотою в голосі. — Але запам’ятайте: у присутності Королів немає місця для буденності. Ваш вигляд має бути урочистим, бездоганним і личити нашій славі.

Маску чарівності, наче зірвало, різко і без попередження. 

Попустив мене, так попустив…

Стоп.

Він сказав королів?

Ще один король?!

— Приєднаєтесь до нас, Ваша Величносте? — промовив Девіан.

Він більше не здавався мені найгарнішим.

Відтепер мій уявний фотоапарат був спрямований лише на чарунчика серветок.

Хоча, зазвичай, настільки приваблива зовнішність приховує гнилу душу. У кращому випадку бабій, у гіршому той, хто кидає дівчину, обманувши її і відібравши бізнес. Як Захар, наприклад.

— Дякую за запрошення, Ваша Величносте, — відповів він спокійно, — але я лише зайшов привітатися й побажати цим чарівним леді успіху у випробуванні. Знаю, що сьогодні заплановано водне завдання, адже саме для цього ви запросили мого помічника. До речі, не можу його знайти. Не підкажете, де він?

Девіан підвівся. В його очах на мить промайнуло щось схоже на розгублення чи радше навіть страх, а потім знову повернувся звичний холодний вираз.

— Пробачте, леді, — сказав Девіан, окинувши всіх поглядом. — Потрібно поговорити з королем Еріданом.

Дівчата синхронно присіли, усміхаючись.

А я безсоромно проводжала їх поглядом.

Тільки не дивися на його сідниці, — наказала собі.

Погляд, звісно ж, зрадницьки опустився.

Чорт. Ну хоч вдруге не дивись.

Королі зникли десь у коридорі, хоч і двері в їдальню не закрили. Зʼявилось бажання підслухати їх розмову, але це навіть для мене не виховано. От якби тут не було цих леді…

— Ми це будемо ігнорувати? — холодний голос змусив усі мої мрії розсипатись на друзки.