Розділ 5

Густе каштанове волосся чоловіка було трохи розпатлане, наче він щойно вийшов із вітряного мороку. Гострі вилиці відкидали легку тінь, а ідеально виголене обличчя виглядало настільки бездоганним, що хотілося торкнутися, просто щоб перевірити, чи він не примара.

Я не змогла відвести погляду, навіть коли Костик узяв мене за руку й повів у коридор.

Цей чоловік був небезпечно красивим, наче з обкладинки журналу, де кожен піксель ідеальний. Хоч зараз діставай камеру.

Але фотографувати мені дозволили лише коридори. Саме там я натрапила на Мірну і ще одну дівчину.

Вона стояла трохи осторонь, тендітна, наче з іншої епохи. Руде волосся спадало на плечі, пряме, блискуче, з відтінком старого золота. Обличчя ніжне, всіяне ластовинням.

На ній була біла сорочка, вільна, з мереживними манжетами й тонким комірцем, який ледь торкався шиї. 

— Леді Ейво, все гаразд? — тихо запитала вона, підійшовши ближче.

— Так, — відповіла я, хоча й сама не розуміла, що відбулося.

Повітря було густе, важке, ніби наповнене чужим подихом. Всі навколо виглядали збентеженими.

Через туман? Але ж це просто природне явище… правда?

— Що взагалі відбулось? — різко кинула Мірна, злегка посунувши рудоволосу дівчину.

І мені цікаво, що, власне, трапилось. Але я лише знизала плечима. Через що такий переполох?

Та через хвилину нам відповів сам красунчик.

— Леді Ейва забула витягти побутовий камінь, — спокійно промовив він, виходячи з кімнати. — Причину ми усунули. Після сніданку, коли все приберуть, ви зможете повернутись.

То це той самий камінчик, що нагрівав воду, створив такий туман? Це ж треба. Навіть не подумала, що його треба витягти.

Красунчик підійшов ближче. Його яскраво-зелені очі ковзнули по мені так уважно, що мені захотілося відступити. Моє серце на мить підскочило. Але я швидко себе смикнула: не час танути, Єво. Зустрічала й гарніших… можливо…

— З вами все гаразд, леді Ейво? Може, викликати цілителя? — запитав він, стоячи небезпечно близько.

— Все в нормі, — відповіла на автоматі, намагаючись не потонути в його погляді.

Щось у ньому було… інше. Незрозуміле. Начебто він бачив більше, ніж мав право. І цей його прищур, ніби заглядав просто в душу.

Я стояла, не промовивши більше ні слова.

— Якщо з’являться якісь побічні ефекти, не соромтесь і одразу до мене, леді Ейво, — промовив він, а потім повернувся до інших і коротко кивнув.

Вони враз схилили голови.

А коли його погляд знову зупинився на мені, я, як ідіотка, просто витріщалась. Його кутики губ смикнулись. Не в усмішці, радше у щось хижо-насмішкувате.

І що це означає? Хто цей красень взагалі такий?

Коли він пішов, я одразу спитала у Мірни:

— Хто це був?

Вона кинула на мене довгий, з недовірою примружений погляд. А рудоволоса дівчина взагалі подивилася на мене так, наче я збожеволіла.

— Ти навіть короля не впізнала? — видихнула Мірна. — Ох, Ейво…

— Король? — перепитала я. — То це він… наш майбутній чоловік?

Мати такого красеня за чоловіка — мрія будь-якої жінки. Але щось у ньому було дивного. Його погляд… він не просто оцінював, він розкладав мене по поличках. І це лякало.

— Леді Ейво, ви справді не пам’ятаєте його величність? — обережно озвалася руда дівчина.

Вона здавалася милою. Може, трохи наївною.

— Не твоє діло, Вандо, — відрізала Мірна, навіть не глянувши на неї. — Йди займайся своїми проблемами. Або хоч раз зроби щось корисне.

Мені стало шкода дівчини. Ванда пригнічено опустила очі, коли Мірна фактично перегородила їй дорогу.

— Ходімо, я допоможу зібратись на сніданок, — сказала Мірна, взявши мене за руку.

Я ж поглядом проводила похнюплену Ванду.

Чому вона так із нею? Між ними, мабуть, якийсь давній конфлікт. Двоє претенденток не поділили холостяка. Вічна драма. Хоча Ванда не виглядала поганою. Але, як то кажуть, у тихому болоті…

Ми зайшли до кімнати Мірни. Та одразу почала швидко й чітко говорити, ніби диктувала правила новачкові.

— І так. За столом ми сідаємо відповідно до результатів випробувань. На останньому ми з тобою показали непоганий результат. Не найкращий, бо найкращою була Арія. До речі, це з її кімнати ти випала.

Вона раптово замовкла, копирсаючись у шафі, і кинула на мене винуватий погляд.

— Ой… пробач. Тобі, мабуть, важко про це згадувати.

— Все гаразд, — відповіла я, відводячи очі й розглядаючи її кімнату.

Вона була схожа на мою, тільки надто ідеальна. Усе блищало, як у виставковому залі. Навіть люстра світилася так, наче її щойно начистили до блиску.

— Думаєш, це вона мене штовхнула? — запитала я, висловивши перше, що спало на думку.

Мірна на мить завмерла з кількома сукнями в руках, обмірковуючи щось.

— Хто зна, — сказала вона нарешті. — Я не знаю, що саме між вами сталось. Арію мало хто любить. Пихата, зарозуміла герцогиня. Її однією з перших вибрав король для відбору. Думаю, вона вже подумки приміряє корону. А її повітряна сила цілком могла тебе скинути. Випадково або й ні.

Розумно. Вона побачила в мені конкурентку, точніше в Ейві, і вирішила позбутися. Але тоді чому Ейва прийшла до неї? Я поставила це запитання вголос.

Мірна лише знизала плечима й повернулася до свого дзеркала.

— Певно, твої речі досі мокрі. Можеш взяти щось із мого, — кинула вона, не відриваючись від відображення.

Я відкрила її шафу й обрала першу ліпшу сукню. Більше за все хотілося не гарно вдягтись, а дістати відповіді. Як я взагалі випала з вікна?

Я потрусила головою. Невже я справді починаю думати, що цей світ не вигадка? Це ж просто квест. Гра. Правда?

То чому мені здається, що якщо я запитаю про це в Мірни, вона просто розсміється і скаже, що я з глузду з’їхала?

За кілька хвилин до нас зайшли дві незнайомі дівчини, спокійні, мовчазні, з чіткими рухами. Вони допомогли нам одягнутись і зробити зачіски.

І вже за двадцять хвилин я стояла перед дзеркалом.

Дивилась на себе. Точніше на Ейву.