Розділ 4

Я обернулась. 

Переді мною стояла молода дівчина. Шатенка з з обережно вкладеним волоссям і очима кольору розтопленого золота. Її погляд був трохи розгублений, ніби вона не очікувала побачити мене саме тут. Струнка, з м’якими, гармонійними вигинами фігури, вона виглядала так, ніби щойно зійшла зі сторінки якоїсь придворної історії. Тонка талія, вишукана постава, а сукня підкреслювала все, що варто було підкреслити, залишаючи решту на уяву.

Вона стояла нерухомо, злегка розкривши губи, чи від подиву, чи від того, що просто не знала, що сказати.

— Я… хотіла воду включити, але не змогла, — пробурмотіла я, трохи розгублено. — Ви б не могли допомогти?

— Для чого ці формальності, Ейво? — вона зробила крок до мене, повільно, наче наближаючись до привида.

А потім різко обійняла.

— Е-е… ну, нехай, — я невпевнено поплескала її по плечу. — А з ванною допоможеш?

— Пробач мені… Я так чекала побачити тебе знову. Думала, ти не виживеш, Ейво, я так хвилювалась! — тараторила вона, ніби боялась замовкнути.

— Як бачиш вижила, — сказала я, хоч голос прозвучав не надто переконливо.

Вона й справді виглядала стурбованою, наче не просто знайома, а хтось, хто пережив зі мною щось страшне. Може, Костик мав рацію з тією історією про падіння з п’ятого поверху.

— Ми… наче знайомі, так? Але вибач, як тебе звати? — я легенько відсторонила її.

Дівчина примружилась, наче я щойно пожартувала невдало. Потім її брови злетіли вгору.

— Ти що, нічого не пам’ятаєш? — її голос підскочив на октаву. — Це ж треба… амнезія! — вона видихнула й нервово торкнулася свого волосся.

Я чекала, поки цей дивний мікс шоку й полегшення на її обличчі трохи вщухне.

— Слава Пірону… тобто, я хотіла сказати — слава Пірону, що ти жива. Я так рада!

І знову обійми.

Незнайомка пахла насиченими трояндами. Трохи задушливо, але по-своєму красиво.

— То що з ванною? — нагадало обережно. 

— Звісно, — вона щиро усміхнулася. — Я Мірна. Ми дружили з тобою. І… дружимо.

Ну, мене вона, здається, знає. Я просто кивнула.

Мірна легко відчинила двері й увійшла, рухаючись так упевнено, ніби була тут удома. Я спостерігала, як вона торкнулася гладенького камінця, потім обережно опустила його всередину ванни. Того самого, яке я сприйняла за мило. На її фаланзі помітила золотий перстень, та не акцентувала на цьому увагу.

— Дідько! — вирвалось у мене, коли ванна почала самостійно наповнюватися водою.

— Зараз поясню, — спокійно усміхнулася Мірна. — Це побутовий камінь для наповнення ванни. — Вона витягла його, коли вода дійшла до половини, і взяла другий, трохи менший.

Я дивилася, не кліпаючи. Як це можливо? Звідки вода? Може, десь був отвір, який я просто не помітила? Але ж… я оглядала все. Ніяких отворів не було.

— А цей, — вона опустила другий камінь, — щоб вода була комфортної температури. Можеш ще додати трави, якщо хочеш.

Вона відкрила шафку, дістала жменю якихось сухих, тонких гілок і кинула у воду. Повітря миттю наповнилося лавандовим ароматом.

А я все ще стояла остовпіла. Цьому мусить бути логічне пояснення.

— Я зазвичай сама підігріваю воду, як і ти, — продовжувала вона, — але щоб не витрачати магію, можна скористатися побутовими каменями.

Я не витримала й занурила пальці у воду.

— Дідько… — прошепотіла, бо вода справді була гаряча. Не тепла, а гаряча.

Мозок відмовлявся це приймати. Може, вона вже наповнилась гарячою? Може, це якийсь спецефект?

— Ейво, ти не уявляєш, як я рада, що ти жива, — сказала Мірна, доки я, як зачарована, дивилася у воду.

Вона ще щось говорила, але слова розчинялися в ароматі лаванди й шумі наповненої ванни.

Лише коли Мірна замовкла, я схаменулась.

— Ти, мабуть, хочеш відпочити, — м’яко мовила вона. — В разі чого, я поряд. Добраніч.

— Добраніч, — відповіла я, все ще не відводячи погляду від води.

Цьому всьому точно має бути пояснення, — зробила я остаточний висновок у своїй голові.

Зняла одяг. Хоча «зняла» — голосно сказано. Сукня заплуталася, не піддавалась, і врешті я просто розірвала її навпіл. Все одно не врятуєш.

Погляд мимоволі ковзнув униз і я завмерла.

Моє тіло… змінилося.

Груди здавалися повнішими, лінії стегон м’якішими. Коли це сталося? Як колишня плавчиня, я завжди слідкувала за формами. А тепер, наче хтось підкоригував мене за власним ескізом.

Я важко видихнула, не знайшовши пояснення і анурилась у теплу воду. Насолоджувалась, відкинувши голову на мармурову поверхню.

Довго.

Занадто довго.

Вода не ставала холоднішою, навпаки, з кожною хвилиною теплішала. Приємне тепло перетворювалося на гарячу хвилю, а потім на нестерпну спеку.

Коли стало зовсім пекельно, я рвучко винирнула. Шкіра пашіла, тіло налилося червоним.

Я підняла очі до дзеркала. І ледь не скрикнула. 

Мої блакитні очі стали сірими. Я нервово потерла повіки, шукаючи лінзи. Дарма. Вони були справжні.

Та не лише колір.

Обличчя теж трохи змінилося. І зблизька це більш помітно. Наче все те саме, і водночас не моє.

Ті ж пухкі губи, гостре підборіддя, знайомий розріз очей… тільки все якесь інше. Молодше. Ніби мене перемалювали.

Чудасія.

І цьому теж має бути пояснення.

Після оглядин себе, я знайшла в шафі легку довгу сукню, мабуть, нічну сорочку, й накинула її.

Закрила двері ванної, вийшла.

Думки крутилися одна за одною, наче я намагалась наздогнати власну тінь.

Ліжко було занадто м’яким, а повітря трохи задушливим.

Я переверталася з боку на бік, двічі вставала, щоб знову подивитися у дзеркало, і щоразу бачила цю себе. Чужу й водночас знайому.

Помітила, як у кімнату повільно вповзав туман.

Не звичайний. Він клубочився біля підлоги, торкався ніжок ліжка, здіймався догори, ніби дихав.

Теплий, з ледь відчутним ароматом лаванди й… чогось гарячого, мінерального, як пара над розпеченим каменем.

Це певно з відкритого вікна, — зробила я заключення.