Розділ 2

Мені снився дивний сон, наче я тонула. Хоча я колишня плавчиня, як і всі в моїй родині. Саме тому наша сім’я й відкрила найкращий флоатинг-центр, щоб дарувати людям радість води.

То чому ж уві сні я тонула?

Я повільно розплющила очі. Певно, ще ніч. Я нічого не бачила. Спина затекла, скільки ж я спала?

Стоп… а як я взагалі додому дійшла?

Я покопирсалась у пам’яті: пам’ятаю, як Владислав відчитував мене, потім набережна і… все. Далі лише сон, де я тону біля свого улюбленого місця.

Я підвелась із доволі жорсткого ліжка. Може, це лікарня? Торкнулася колін і різко відсмикнула руки. Що за дивну тканину я відчула?

Я провела руками з верху донизу.

Сукня. Сукня?

Де я?!

— Агов? — промовила я у темряву та відповіді не було. 

Потрібно вибиратися звідси. Намацавши стіну, пішла вздовж неї. Десь же мають бути двері. І я їх нарешті знайшла, разом із ручкою. Різко смикнула й оніміла.

Переді мною був коридор.

Ні, не просто коридор, а щось із турів по Межигір’ю: величезна стеля, блискуча підлога, усе це «дорого-багато». 

Не смішно, Єво. Не смішно! Певно мені це сниться. А може, я вчора щось пила? Щось, що затуманило мозок?

Я знову відкрила двері. Та нічого не змінилося. Висока стеля, дерев’яні вікна, більші за мене вдвічі, крізь них ллється місячне сяйво. На мить я навіть залюбувалась.

І тут я помітила пасмо рудого кучерявого волосся на плечі.

— Що?.. — я схопила його, ніби це була змія. — Я ж брюнетка!

Може перука? Але смикнувши, зрозуміла, що мені надто боляче. 

Потім глянула вниз. На собі мала якусь розкішну сукню. Трохи порвану, в гілках, наче я бігла через ліс або билася з деревом. І певно програла, бо сукня в крові. 

— Леді Ейво? — хтось поруч промовив. — З вами все гаразд?

Ейво? Що це за ім’я?

Я розвернулася. Переді мною стояв чоловік років п’ятдесяти, з рівною поставою і темним костюмом у стилі… не знаю, серіал «Царство»? Руки за спиною, брови зведені, очі чорні, уважні. Легка сивина в охайно вкладеному волоссі видавала вік. Риси обличчя були разюче чіткими: гострі вилиці, сильна лінія підборіддя та виразно окреслений рот, що майже не рухався.

— Я точно в Межигір’ї, — чомусь ця думка мене навіть потішила.

Чоловік дивно насупив брови.

— Хто ви? — я нахмурилась у відповідь.

— Я Констант, керуючий цього крила, — відповів він урочисто, наче щойно оголосив переможця «Оскара». — Ми знайомилися на початку відбору, ви, мабуть, забули.

Від дивного рудого волосся і сукні в крові до дворецького Константина.

— Костику, що тут відбувається? — я намагалася розгадати, в який розіграш мене втягли. — Це якийсь новий формат квест-кімнати? Чи вас Захар найняв, щоб добити мене остаточно? 

В мене ще було багато питань. Для чого мені пофарбували волосся? І чому сукня виглядає так? 

— Леді Ейво, ви, мабуть, втратили пам’ять через той нещасний випадок.

І тут мене різко вдарив спогад. Я на набережній. Дивний чоловік із довгим волоссям. Він кинув мене у воду. Я тонула. Не могла виплисти. Наче забула, як плавати.

— Мене втопили, — прошепотіла я.

— О, ні, ви випали з вікна, — Костик підійшов ближче й стурбовано торкнувся мого плеча.

Що він мелить? Або краще спитати, хто його дилер. З якого ще вікна? Я живу на першому поверсі! Єдине, що могла б зламати, то це власну гідність, впавши в багнюку.

— Костику, слухай. Ти класний, і костюм у тебе гарний, такий вінтажний. Але досить уже морочити мені голову. Давай стоп-слово і закриваємо цей карнавал.

— Леді Ейво, вам краще відпочити. Мені передали, що ви можете бути не при собі… точніше трохи збентежені після того, що сталося. Але довіртесь мені, я допоможу.

Я глянула на нього ще раз.

Ну так. Костюм, манери, звертання «леді», дивне інтерпретація мого імені.

Або я реально потрапила в якийсь фентезійний косплей, або мене глючить після медикаментів, які, скоріш за все, мені вкололи лікарі, щоб я ожила після того, як тонула.

Я навіть щипнула себе.

Хіба у сні відчувається біль?

— Щоб перейти на наступний рівень, мені потрібно піти за вами? — запитала я.

Костик глянув на мене розгублено, не розуміючи, про що я. Ну артист! Я дивуюся його витримці не засміятися.

— Гаразд, веди мене, Костику, — я взяла його під руку, ніби ми старі знайомі.

Брови чоловіка злетіли догори, але він усе вивільнив руку з-за спини й повів мене коридором, потім крутими сходами.

Судячи з того, що вікна стали менші, ми піднялися вже на другий поверх.

— То що за відбір? — згадала я його слова.

Костик (чи Констан?) глянув на мене доволі неоднозначно, наче я сама мала все знати. Ну гаразд, підіграю.

— Ви ж самі сказали, що я можу бути не при собі. А я, власне, не при собі, бо не пам’ятаю, як тут опинилася і що це за місце.

І навіть не збрехала.

— Відбір наречених, леді Ейво, — урочисто пояснив він. — Цього року королем нашого королівства став Девіан Ф’єро. Сильний маг, високого аристократичного роду. Вогневик, якого відразу полюбило королівство.

Від його дивних пояснень у мене закрутилась голова. Хто такі вогневики? Яке ще королівство? 

— Костику, давай по порядку, бо мої мізки вже перетворюються на кисіль.

Він кивнув з усією серйозністю.

— Запитуйте, леді Ейво, що саме вам не зрозуміло?

— Відбір наречених — це щось на кшталт фентезійної книжки? Мило посміхаєшся, і король тебе обирає? Чи, може, як у “Холостяку”, де двадцять п’ять сумнівно закоханих дівчат б’ються за троянду, яку холостяк зірвав у бабці на городі? Ви, до речі, дивилися це шоу? Має бути новий сезон. Там такий гарячий… Ой, відволіклась.

— Не зовсім розумію, про що ви, леді Ейво, — відповів Костик і глянув на мене, як на людину не при собі.

Ну подумаєш, не дивиться “Холостяка”. Його справа. Пропускає багато токсичності.

— Відбір наречених в Ембрії — одна з головних подій. Дванадцятеро найкращих дівчат, серед яких і ви, змагаються за право стати дружиною короля. Взяти на себе обов’язки…