⭐ Розділ 8 — Прогулянка містом

Місто прокидалося повільно.

Ялинки біля магазинів ще світилися гірляндами, люди йшли з пакетами з учорашнього свята, сніг лежав м’якими подушками на лавках і дахах. Повітря було прохолодним, чистим — наче все зайве залишилося в старому році.

Мая і Данієль йшли поруч, не поспішаючи.

Вони домовилися вийти ненадовго — просто пройтися, подихати свіжим повітрям. Але кроки самі вели їх далі, ніж вони планували.

— Місто сьогодні тихіше, — сказала Мая. — Наче всі заговорюють пошепки.

— Мабуть, люди дають собі час оговтатись від феєрверків, — усміхнувся Данієль.

Вони зупинилися біля кав’ярні з теплим віконцем. Усередині парував запах кориці й шоколаду. Данієль відкрив двері й пропустив Маю вперед.

Вони сіли біля вікна.

Світло падало на їхні обличчя, а сніг повільно кружляв зовні.

— Що візьмеш? — запитав він.

— Какао, — вона усміхнулась. — Сьогодні хочеться чогось дитячого.

— Тоді й мені какао, щоб не ламати атмосферу.

Вони засміялися.

Напруга, яка ще вчора тримала їх обох, тепер розчинялася у теплі чашок.

Деякий час вони сиділи мовчки — не тому, що не знали, про що говорити, а тому, що їм подобалося просто бути поруч.

— У тебе є мрія? — раптом запитала Мая.

Данiєль на мить замислився.

— Не велика. Не з фільмів. Скоріше… тиха, — сказав він. — Я хочу стабільності. Щоб бабуся була в безпеці. Щоб робота не змушувала триматися на зламі. Щоб поруч була людина, з якою не потрібно прикидатися сильним.

Він поглянув на Маю — коротко, але прямо.

— А ти? — запитав.

Мая вдихнула глибше.

— Я хочу навчитися жити не страхом, а собою, — сказала вона. — Не тікати, коли важко. Не доводити, що доросла — а просто бути нею.

Їхні слова прозвучали як дві дороги, які раптом знайшли спільну точку.

З кав’ярні виходили люди, сміялись, обирали торти, планували зустрічі.

А вони говорили про тишу.

— А як ти бачиш свій наступний рік? — запитав Данієль.

— Зміни… але без різких рухів, — відповіла Мая. — Кроками. Невеликими. Такими, що я зможу витримати.

Він кивнув.

— Тоді давай домовимося, — сказав спокійно. — Якщо одному з нас стане важко — ми не зникатимемо мовчки.

Мая усміхнулася.

— Домовилися.

Вони вийшли з кав’ярні.

Сніг продовжував падати — легкий, мов обіцянка.

Данієль подав їй руку, ніби невпевнено, ніби запитуючи дозволу.

Мая не відвела.

Їхні пальці переплелися.

І світ навколо став теплішим.