⭐ Розділ 7 — Ранок після свята

Ранок прийшов непомітно.

Світло просочилося крізь штори, ніби боялося потривожити тишу після гучної ночі. Кухня ще пахла салатами й мандаринами. Десь у вітальні хтось тихенько переставляв тарілки.

Мая прокинулася пізніше звичайного.

Світ був іншим — не тому, що настав новий рік,
а тому, що всередині щось зрушилося.

Вона встала, накинула кофту і обережно вийшла в коридор.

З кухні долинув знайомий голос.

Тихий. Спокійний. Трохи збентежений.

— Дякую, я можу сам… ні-ні, справді. Дайте мені хоч чимось допомогти.

Це був Даніель.

Вона зупинилась біля дверей і трохи визирнула.

Він стояв біля раковини, закотивши рукави сорочки, і акуратно мив тарілки. Поруч мама подавала рушник, а тато щось жартував, удаючи суворість.

— Такий гість — знахідка, — усміхнувся тато. — Його треба частіше запрошувати.

Данiєль засміявся.

— Запрошуйте — але без тестувань на міцність характеру.

Мама теж усміхнулась — і вперше за ніч її обличчя було спокійним.

Мая відчула теплу хвилю в грудях.

Сором.
Радість.
Невпевненість.
І тиху ніжність.

Вона зайшла до кухні.

— Доброго ранку.

Усі повернулися до неї.

Данiєль зустрів її погляд — коротко, ніби випадково, але в очах промайнуло щось м’яке.

— Добрий ранок, — сказав він тихіше, ніж зазвичай.

Мама поставила перед Маю чашку чаю.

— Як спалося?

— Легше, ніж учора, — відповіла Мая чесно.

Тато обперся об стіл.

— Ми тут з Даніелем трохи поговорили, — сказав він спокійним голосом. — Хороший хлопець.

Мая відчула, як щоки легенько запалали.

— Тату…

— Я нічого не маю проти, — м’яко перебив він. — Просто хочу знати, що ти поруч з людьми, яким можна довіряти.

Данiєль опустив погляд — але не втік від розмови.

— Я розумію, — сказав він серйозно. — І я вдячний вам за довіру. Я не хочу бути тут випадковим.

Мама подивилася на нього уважніше.

Не як на гостя.

Як на людину.

— Ми це відчуваємо, — сказала вона.

Мая сиділа мовчки.

Слухала.

І вперше не боялась тиші між словами.

Раптом Даніель ніби ненароком нахилився ближче, прошепотів ледь помітно:

— Ти в порядку?

— Так, — відповіла вона так само тихо. — А ти?

— Трохи хвилююсь, — він усміхнувся краєм губ. — Але приємно.

Їхні пальці торкнулися на столі.

Зовсім ненароком.

Тепло — як вогник у долоні.

Мая зрозуміла:

між ними ще нічого не названо,
але вже щось народилося.

Не гучне.
Не ідеальне.

А справжнє.