⭐ Розділ 6 — Данієлева правда

У квартирі вже майже всі полягали спати. Годинник на стіні відміряв перші хвилини нового року. Тільки на кухні ще горіла тепла лампа.

Данiєль сидів за столом із чашкою чаю, ніби не наважувався піти — і водночас не хотів бути нахабним гостем. Мая зайшла тихо, щоб не злякати тишу.

— Не спиться? — усміхнулась вона.

— Трохи, — відповів він, крутячи чашку в руках. — Та й якось… незручно йти одразу після свята.

Вони сіли навпроти.

Довго мовчали. Але це мовчання було не порожнім — у ньому щось важилося.

— Ти сьогодні дуже підтримав мене, — сказала Мая. — І з батьками, і взагалі… Дякую.

Він знизав плечима.

— Це ж нормально — не залишати людину саму.

Але в голосі було щось таке, ніби ці слова він колись чув про себе — у зворотному значенні.

Мая помітила це.

— Даніелю… — вона подивилася уважніше. — А ти сам… не сам?

Він на мить замовк, ніби зважував, чи варто говорити.

Потім повільно кивнув.

— Я живу з бабусею. Їй важко ходити. Я працюю в сервісному центрі — ремонти, техніка, телефони… що дадуть. Робота не престижна, але стабільна. Я вчуся вечорами — потроху, без пафосу, — він усміхнувся сумно. — Грошей вистачає рівно настільки, щоб не розкидати мрії.

Мая слухала мовчки.

— Батьки? — запитала тихо.

— Тато давно за кордоном. Мама… своє життя будує, не осуджую. Ми не сваримося, просто рідко бачимося, — він терпляче пояснив. — Тому я швидко подорослішав. Комусь потрібно бути поруч із бабусею.

Він не казав це як жертва.
Без жалю, без гордості.

Просто факт.

— То ти весь час тримаєшся сам? — запитала Мая.

— Я звик, — він легенько посміхнувся. — Але сьогодні, коли ми йшли разом… це було як маленька перерва між обов’язками. Наче я теж можу бути просто хлопцем. Не відповідальним — а живим.

Серце в грудях у Май затремтіло.

— Ти маєш право бути живим, — сказала вона тихо.

Данiєль подивився на неї — вдячно, трохи розгублено.

— А ти маєш право не бути сильною весь час, — відповів він.

Вони знову замовкли — але тепер у тиші стало тепліше.

З коридору долинув спокійний мамин крок, потім татовий кашель — і Мая раптом зрозуміла:

він не чужий
не випадковий
не герой казки

— Він… справжній.

Данiєль ковтнув чай і поставив чашку.

— Я не обіцяю гучних речей, — сказав він чесно. — Я не з тих хлопців, які говорять “назавжди” з першої ночі. Але якщо одного дня ми підемо поруч — я не кину.

Мая усміхнулась.

— Мені цього достатньо.

І в ту мить їхні слова стали обіцянкою — тихою, людською, без зайвих слів.

Новий рік починався без феєрверків —
але з теплом, яке неможливо купити.