⭐ Розділ 5 — Нічна розмова з мамою

Квартира поволі стихала.
Гості роз’їхалися, сміх залишився тільки у спогадах, а тарілки на кухні ще зберігали запах святкових страв. За вікном мерехтіли поодинокі салюти, ніби хтось запізнився з бажанням.

Мая вийшла на балкон подихати повітрям. Сніг тихо падав у темряву, і від цієї тиші їй раптом стало легко.

За кілька секунд двері обережно прочинилися.

— Маю… — мама вийшла слідом, загорнувшись у светр. — Можна я з тобою трохи посиджу?

Мая кивнула. Вони сіли поруч. Довго мовчали.

— Я сьогодні… дуже злякалася, — нарешті сказала мама. — Телефон вимкнений. Ти не вдома. Ніч. А потім ти заходиш… з хлопцем.

Її голос був не суворим — ніжно втомленим.

— Я не серджуся, — додала вона тихіше. — Я просто… не встигла зрозуміти, коли ти так подорослішала.

Мая притиснула пальці до холодного поручня.

— Я теж не завжди це розумію, мамо.

Вітер торкнувся волосся. Сніг прилипав до рукавів.

— Я не хотіла тебе лякати, — продовжила вона. — Ми просто… опинилися разом у потрібний момент. Він допоміг. Я відчула себе в безпеці.

Мама кивнула, але очі в неї залишались тривожними.

— Я дивилася на нього за столом… — сказала вона після паузи. — Він чемний. Спокійний. Відповідальний. Але ти ж знаєш… я боюся не хлопців.

Вона посміхнулася сумною усмішкою.

— Я боюся, що колись ти підеш з цього дому — і мені доведеться відпустити.

Мая подивилася на неї м’яко.

— Я не йду від вас. Я йду до себе.

Слова прозвучали спокійно, без виклику — як правда.

Мама опустила погляд.

— Важко вчитися не тримати тебе надто міцно, — визнала вона. — Бо все життя я була біля тебе… поруч… і мені здається, що якщо відпущу — то втратю.

Мая простягнула руку і взяла мамину долоню.

— Ти не втратиш. Просто… я хочу бути сильною сама. Не тому, що мушу — а тому, що готова.

Мама ковтнула сльози — але цього разу не приховувала їх.

— Я пишаюся тобою, — прошепотіла вона. — Просто дозволь мені ще трохи звикнути.

Мая притулилася плечем до її плеча.

— Добре. Ми будемо рости разом.

За вікном знову спалахнув салют. На мить їхні обличчя освітилися теплим світлом.

І мама вперше не дивилася на Маю, як на дитину.

Вона дивилася — як на дорослу доньку,
яку вже не потрібно тримати за руку,
але можна — просто обійняти.