Розділ 3 — Тим часом удома

У квартирі пахло мандаринами, запеченим м’ясом і корицею. На кухні дзвеніли тарілки, у вітальні лунали побажання, хтось сміявся, хтось розливав шампанське.

Гості зібралися за столом — їх було небагато, лише найближчі родичі та два сусіди. Телевізор урочисто оголошував прихід нового року, а годинник відлічував останні секунди.

Мама Арея сиділа біля столу, але не торкалася келиха. Її руки лежали на колінах, пальці нервово стискали край серветки.

Вона слухала шум кімнати — і ніби не чула нічого.

— Ареє, ну заспокойся, — сказала тітка, наливаючи шампанське. — Дівчина доросла, не маленька вже.

— Вісімнадцять — це ще не доросла, — тихо відповіла мама.

Вона намагалася усміхнутися, але усмішка вийшла надто крихкою.

Батько сидів поруч, дивився в тарілку. Він мовчав. Його тиша була твердою, майже різкою.

— Вона обіцяла повернутися до дванадцятої, — сказала Арея.

— Може, затрималась з друзями, — кинув хтось з гостей. — Молодь тепер вся така.

Мама поклала телефон на стіл. Екран залишався чорним.

Вона вже раз телефонувала.

Відповіді не було.

В грудях щось стискалося, важке і знайоме — страх за дитину, який ніколи не зникав.

— Можливо, її просто немає зв’язку, — сказав батько, не підводячи очей. — Не треба одразу панікувати.

Але його голос теж злегка тремтів.

Годинник пробив північ.

Гості підняли келихи.

— З Новим роком! — пролунало хором.

Хтось поцілував когось у щоку.

Хтось засміявся, хтось увімкнув музику.

Арея не підняла келих.

Вона взяла телефон.

Її пальці натиснули знайоме ім’я.

"Мая"

В кімнаті все ніби заглушилося.

Гудок.
Другий.
Третій.

Вона дивилася на екран, ніби на вікно в темряву.

Гудок.

І раптом —

– Алло… мам…

Арея заплющила очі.

Її плечі опустилися, напруга зникла, як вода, що відступила.

— Доню… де ти? — її голос був тихим і теплим, але в ньому ще тремтіло хвилювання. — Ти… ти в безпеці?

За столом хтось замовк.

Батько підняв голову.

Гості зробили вигляд, що не слухають — але слухали.

— Мамо… все добре, — голос Майї звучав спокійніше, ніж очікувала Арея. — Я поруч не сама.

— Скажи… ти не замерзла? Ти їла? — питала вона так швидко, ніби боялася не встигнути.

— Так, усе нормально, — м’яко.

Коротка пауза.

— Я люблю тебе, мамо.

Арея посміхнулася крізь сльози.

— І я тебе, донечко… Бережися.

Вона ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, хоч дзвінок уже закінчився.

Потім поклала його на стіл.

Батько повільно вдихнув.

— Все гаразд? — запитав він.

— Вона не одна, — тихо відповіла мама.

У її голосі було щось нове.

Не просто полегшення.

Довіра.

— Добре… — сказав він і кивнув. — Тоді… святкуємо.

Гості підняли келихи знову.

Але святковий шум для Ареї тепер звучав інакше.

Вона дивилася на вікно, де феєрверки розкривалися над нічним містом.

І подумала:

Моя дівчинка росте.

І цей страх — теж частина любові.

Якщо хочеш, у Розділі 4 можемо:

Під’їзд був напівтемний, сходи пахли холодом і старою фарбою. Їхні кроки лунали обережно — ніби вони боялися порушити ніч.

Мая зупинилася біля дверей.

Ключ у руці трохи тремтів.

— Готова? — тихо запитав Даніель.

Вона зітхнула.

— Не зовсім… але треба.

Він кивнув.

Не тиснув. Не поспішав.

Просто був поруч.

Мая вставила ключ у замок і обережно повернула. Двері відчинилися.

Світло з коридору впало на них.

У вітальні одразу стих сміх.

Келихи завмерли в руках гостей.

Мама підвелася першою.

— Мая…

В її голосі змішалися полегшення, хвилювання і сльози.

Батько теж встав — нерішуче, трохи жорстко, але підійшов ближче.

Мая ступила всередину.

— Я вдома, — сказала вона спокійно.

І тільки тоді зробила крок убік.

За нею в дверях з’явився Даніель.

Він стояв рівно, не розгублено, але з повагою.

Зняв шапку.

— Добрий вечір, — чемно промовив.

У кімнаті стало ще тихіше.

Тітка ледь сховала усміхнений подив.

Сусід придивився пильніше.

Мама перевела погляд з доньки на хлопця.

— Це… твій друг? — запитала вона м’яко.

Мая коротко кивнула.

— Так. Це Даніель. Він… допоміг мені сьогодні.

Батько склав руки на грудях.

Його погляд був уважний, трохи строгий.

— Допоміг? — перепитав він.

Даніель не злякався. Лише відповів рівно:

— Так. Ми опинилися неподалік однієї жінки, якій стало зле. Я викликав швидку. Мая залишилась з нею до кінця.

Мама різко вдихнула.

— Ти… не сказала…

— Не хотіла лякати, — тихо.

Мая опустила очі.

Даніель обережно стояв поруч. Не втручався. Не говорив зайвого.

Батько подивився на нього довше.

— І ти привів її додому? — спитав.

— Так, — спокійно відповів хлопець. — Бо знав, що за неї хвилюються.

Кілька секунд усі мовчали.

Мама підійшла ближче.

Доторкнулася до плеча Майї.

— Ти не замерзла?

— Ні, мамо, — вона усміхнулася ледь. — Все добре.

Очі матері наповнилися теплом.

Вона кинула короткий погляд на Даніеля — уважний, вдячний.

— Дякую, що не залишив її одну, — сказала тихо.

— Це нормально, — відповів він скромно. — Я б хотів, щоб так само допомогли моїй мамі, якби з нею щось сталося.

Батько повільно кивнув.

Його погляд став м’якшим.

— Зайдіть. У нас ще новорічний стіл, — сказав він коротко, але без різкості.

Даніель вагався.

— Я не хотів турбувати… Я лише хотів упевнитися, що Мая вдома.

Мая подивилась на нього вдячно.

Мама всміхнулась тепліше.

— На хвилинку можна. Ніч велика, а дорога холодна.

Гості знову повернулися до рухів, але вже обережніше — цікавилися, розглядали, але не тиснули.