⭐ РОЗДІЛ 2 Дорога, яка веде не тільки додому

Вони йшли повільно — наче не хотіли поспішати ні самі, ні змушувати ніч рухатися швидше.

Сніг хрумтів під ногами.
Ліхтарі тягнулися мов теплі острівці світла, і кожен крок здавався окремою зупинкою між минулим і теперішнім.

Жінка йшла між ними.
Мая — зліва, Даніель — справа.

Мовчання не було важким.
Навпаки — воно було обережним.

Першим заговорив він.

— Як вас звати?

— Олена Іванівна, — вона усміхнулася. — А вас?

— Даніель. А це — Мая.

— Красиві імена, — м’яко сказала жінка. — Трохи сумні, але сильні.

Мая опустила погляд, ніби ці слова торкнулися чогось глибокого.

— А чому сумні? — тихо запитала вона.

— Бо люди з такими очима багато мовчать, — відповіла Олена Іванівна. — Але коли говорять — то по-справжньому.

Мая не знала, що сказати.
Даніель кинув на неї короткий погляд — теплий, уважний.

Він бачив те ж саме.

—

Вітер ковзнув вулицею.
Мая поправила шарф. Даніель помітив — і майже непомітно наблизився.

— Тобі холодно? — запитав він тихо, так, щоб чула тільки вона.

— Ні… просто звичка. Триматися, — усміхнулась Мая.

— Сильно? — м’яко уточнив він.

Вона задумалась.

— Справлятися, — виправила себе.

Даніель кивнув.

— Це не одне й те саме.

Їхні погляди зустрілися.

На мить.

Достатньо.

—

— А ви довго тут чекаєте? — обережно запитала Мая у жінки.

— Довше, ніж потрібно людині, — відповіла вона спокійно. — Але я не люблю бути тягарем.

Мая зупинилася.

Так тихо, ніби земля під ногами стала м’якою.

— Просити допомогу — не тягар, — сказала вона.

І зрозуміла, що говорить не тільки їй.

Олена Іванівна усміхнулася ледь помітно.

— Ви добра дівчинка.

— Вона сильна, — додав Даніель.

Він сказав це не швидко, не для підтримки — а впевнено.
Наче давно так думав.

Мая відчула, як щось тепле піднімається від грудей до горла.

— Я… просто намагаюсь, — прошепотіла вона.

— І це найбільша сміливість, — відповів він.

Їм раптом стало тихо.

Не незручно — а важливо.

—

Коли вони вийшли на широку вулицю, сніг почав падати густіше.

Ліхтарі світили м’яко й теплим кольором, ніби місто вирішило стати трохи лагіднішим.

— А ви ж не звідси, так? — запитала жінка Даніеля.

Він усміхнувся.

— Помітно?

— У вас очі людини, яка приїхала, щоб щось знайти, — сказала вона. — Чи когось.

Він злегка опустив погляд.

— Можливо.

Мая подивилась на нього — і вперше відчула, що його тиша теж має вагу.

— І знайшов? — тихо запитала вона.

Він не відповів одразу.

Потім подивився на неї.

Довше, ніж просто погляд.

— Дороги іноді самі приводять куди треба.

Серце Мая стиснулося й розширилося в одну мить.

Вона відвела очі — не тікаючи, а щоб не втратити рівновагу.

—

Будинок Олени Іванівни здавався теплішим за весь квартал.

Вона зупинилася біля під’їзду.

— Дякую вам, діти, — сказала вона. — Не за дорогу. За присутність.

— Якщо що — телефонуйте, — сказав Даніель і простягнув картку волонтерського центру. — У будь-яку годину.

Жінка взяла її акуратно.

— Щастя вам обом, — тихо вимовила вона. — Ви його навіть не шукайте. Воно вже поруч.

Вона пішла.

Двері зачинилися.

Сніг упав на землю.

І світ навколо став дуже тихим.

—

Мая вдихнула.

— Знаєш… — сказала вона. — Я давно нікого не проводжала. І мене давно ніхто не проводжав.

— Тоді, напевно, це треба було нам обом, — відповів Даніель.

Він говорив спокійно, але в голосі було щось тепле.

Він наблизився на півкроку.

Не порушуючи меж.

Просто так, щоб поруч було тепліше.

— Ти втомлена? — запитав він.

— Так, — сказала вона чесно.

— Але не самотня, — додав він.

Вона підняла погляд.

Їхні очі зустрілися знову.

На цей раз — довше.

І світ довкола перестав поспішати.

Вони ще кілька секунд стояли мовчки, дивлячись у темне вікно під’їзду, за яким зникла постать Олени Іванівни.

— Добре, що ми її зустріли, — тихо сказала Мая.

— Вона зустріла нас, — відповів Даніель. — Інколи люди з’являються не просто так.

Вона усміхнулася ледь помітно.

— Ти часто так кажеш?

— Лише тоді, коли це правда.

Він говорив спокійно, але погляд був тепліший за ніч.

Вони рушили назад тією ж дорогою — але вона вже здавалася іншою. Ніби місто зробило маленький вдих.

Мая йшла поруч, трохи ближче, ніж раніше. Не навмисно. Просто хотілося чути звук його кроків.

—

— Чому ти волонтериш? — запитала вона.

Він на мить задумався.

— Бо колись хтось зробив це для мене.

— Провів додому? — усміхнулась вона.

— Повернув мене в себе, — відповів він тихо.

Мая не розпитувала далі.
Вона відчула — тут межа. Делікатна, як крихкий лід.

Але він раптом продовжив:

— Я довго думав, що мушу все вирішувати сам. Не просити. Не говорити. Тримати. — Він зиркнув на неї. — Знайомо?

Вона зітхнула.

— Трохи надто.

Їхні кроки синхронізувались.

—

— А ти… давно так тримаєшся? — запитав він.

Мая на секунду заплющила очі — мороз обпік повітря в легенях.

— З дитинства, певно. Коли розумієш, що треба бути «дорослою», навіть коли не готова. — Вона замовкла, потім додала м’якше: — Я не люблю звалювати на когось свої труднощі.

— Це не тягар, — спокійно сказав він. — Це ти.

Вона зупинилася.

Його слова торкнулися дуже обережно — але глибоко.

— А якщо люди не захочуть слухати? — тихо запитала вона.

— Тоді це не твої люди.

Сніг падав повільніше.

Мая відчула, як щось у грудях відтаює.

—

Вони зайшли в маленький сквер біля вулиці — лавка, засипана снігом, тінь від ліхтаря, запах диму з далеких квартир.

Даніель змахнув сніг із сидіння долонею.

— Сідай. Трохи перепочинемо.