⭐ РОЗДІЛ 1

Сніг падав тихо, ніби місто боялося порушити тишу цієї ночі. Ліхтарі розмивалися жовтими колами на асфальті, а повітря пахло морозом і мандаринами з чужих пакетів.

Мая йшла повільно, тримаючи руки в кишенях темного пальта. Волосся-каре ледь торкалося щік, а каро-зелені очі ловили розсіяні відблиски світла. Вона не поспішала — ніби сама ніч намагалася затримати її в цій мить.

Позаду почулися кроки.

— Обережніше, тут слизько, — спокійний голос пролунав поруч.

Вона повернула голову — це був Даніель.
Вищий на голову, у простій темній куртці, з лагідним поглядом сірих очей. У його голосі не було нав’язливості — лише турбота, звична, мов дихання.

— Все добре, — відповіла вона тихо. — Я просто... дивлюся на сніг.

— І дозволяєш йому думати за тебе? — м’яко усміхнувся він.

Мая не встигла відповісти — бо на краю вулиці, у тіні під’їзду, вона помітила силует.

Літня жінка сиділа на лавці.
Сіро-білий хустка сповзла на плечі. Поруч — сумка, схожа на старий дорожній світ.

Її пальці тремтіли.

І ніхто не зупинявся.

Мая зупинилася першою.

Даніїль теж.

Він тихо вдихнув — і погляд змінився. В ньому з’явилася зосередженість. Звичка діяти.

— Підемо до неї? — запитав він, але більше не як запрошення — як відповідальність.

Мая кивнула.

Вони підійшли.

— Добрий вечір, — лагідно сказав Даніель. — Ви не замерзли?

Жінка підвела очі — втомлені, теплі, трохи розгублені.

— Я… просто присіла на хвилинку, — тихо сказала вона. — Маршрутка не ходить вже… мабуть.

Її голос був дуже спокійним. Занадто.

Мая присіла поруч, наче боялася налякати.

— Ви кудись поспішаєте?

— Додому, — жінка ледь усміхнулася. — Але знаєте… інколи дорога назад — найдовша.

Вітер торкнувся щоки Мая.

Всередині щось стислося.

Даніїль мовчки дістав термос.

— Тут чай. Теплий. Без цукру. Спробуйте.

Вона подивилась на нього здивовано — і пальці перестали тремтіти.

— Дякую, синку…

Паузи між словами були важливіші за слова.

Мая дивилась на жінку — і бачила в ній щось знайоме.

Не самотність.

— Ви чекали когось? — обережно запитала вона.

Жінка кивнула.

— Думала… мене заберуть. Але, мабуть, не вийшло. У дітей свої життя. Не буду заважати.

І сказала це так спокійно, що захотілося кричати.

Мая стисла пальці.

Даніель тихо сказав:

— Ми поруч. Ви — не самі.

Вона підняла очі.

І вперше за вечір повірила.

— Можемо провести вас, — сказала Мая. — Або викликати таксі. Як вам буде зручніше.

Жінка задумалась — тонко, безпорадно, як дитина, що не звикла просити.

— Просто… не залишайте мене зараз.

Сніг продовжував падати.

А світло ліхтарів стало теплішим.

І саме в цю мить Мая зрозуміла:

не дива приходять у новорічну ніч —
а люди.