Пролог

Сніг того вечора падав повільно — ніби мав час і не поспішав. Світло ліхтарів розчиняло його в повітрі, і кожна сніжинка здавалась окремою маленькою історією, яка вирішила опуститися саме сюди, на порожню площу старого міста.

Мая стояла біля дверей магазину, затискаючи в долоні рукавички, й дивилася на електронний табло з розкладом автобусів. Останній маршрут на її сторону міста поїхав пів години тому.

«Ну звичайно», — подумала вона, не те щоб здивовано.
Сьогодні була остання зміна року, і вона лишалася допізна, бо хтось мав закрити інвентар і перевірити касу. Хтось — завжди була вона.

Її каро-зелені очі на мить заплющилися — не від розпачу, а від втоми.
З дев’ятнадцяти років вона навчалася, підробляла і майже не пам’ятала, коли востаннє зустрічала Новий рік не на ногах.

Вона набрала маму — телефон довго не відповідав. Потім з’явилося коротке повідомлення:
„Не можу говорити. Все добре? Доїдеш сама?“

Мая усміхнулась ледь помітно.

— Доїду, — тихо сказала вона в порожнечу.

Вона звикла до цього слова.

Воно було сильнішим за будь-які обіцянки.

—

Холод поволі просочувався крізь пальто. Вона поправила шарф і зробила кілька кроків уперед — аж тут її плечем торкнувся чийсь рукав.

— Перепрошую, — спокійний голос, не різкий, але чіткий.

Вона озирнулася.

Перед нею стояв хлопець у темній куртці, з сірими очима, що здавалися дуже уважними. В руках він тримав паперовий стаканчик з гарячим напоєм — пара здіймалася в повітря.

— Ви рукавичку впустили, — сказав він.

Мая подивилася вниз — і справді, біля її ноги лежала чорна рукавичка. Вона не помітила, як та вислизнула з кишені.

— Дякую, — вона нахилилася, але хлопець випередив її і подав рукавичку.

— Не найкращий вечір для втрат, — він усміхнувся кутиком губ.

Вона теж усміхнулась, по-дорослому стримано.

— Схоже, він взагалі не дуже для мене новорічний, — сказала Мая.

— Залишилися без транспорту? — спокійно припустив він.

— Так вийшло.

Хлопець кивнув, ніби почув щось дуже знайоме.

— Мене звати Даніель, — сказав він так просто, наче це було природним продовженням розмови. — Я якраз іду до волонтерського пункту на площі біля ліцею. Там тепло. Якщо хочете — можете зайти переждати ніч. Ми допомагаємо тим, хто лишився в місті на самоті.

Мая на мить задумалася.

Вона не любила просити допомоги. Не любила виглядати слабкою. Не любила бути тим, про кого „треба подбати“.

Вона звикла бути сильною.

Але сьогодні сила тихо просила відпочинку.

— А можна просто посидіти? — запитала

вона, дивлячись йому в очі.

— Можна просто посидіти, — відповів Даніель.

Його голос звучав не як пропозиція — радше як запевнення, що це не обов’язок і не милість.

Просто місце, де можна бути.

—

Будівля пункту була колишньою актовою залою — тепер там стояли столи з термосами, коробками подарунків, теплим одягом. Люди заходили, лишали пакунки, розмовляли тихо, ніби боялися злякати щось крихке й важливе.

Мая зняла пальто, пригладила чорне каре й зупинилася біля дверей.

— Якщо хочете, — сказав Даніель — тут вільне місце. Я зараз повернусь.

Він пішов роздавати чашки з чаєм двом літнім чоловікам. Вони подякували, і один тихо пожартував — хлопець посміхнувся, але якось по-простому, без зайвого пафосу.

Мая сіла й обхопила долонями термокухоль.

Запах кориці й чаю повернув її кудись дуже далеко — до дитинства, коли світ здавався легшим, а Новий рік — відповідав на кожне бажання.

Вона не загадувала бажань уже кілька років.

— Ти не проти трохи допомогти? — почула вона його голос поруч.

Вона підняла погляд.

— Якщо не важко, — додав Даніель, — просто розкласти маленькі подарунки для дітей по коробках. Ніхто не змушує.

Мая на мить усміхнулась.

— Я звикла працювати, — сказала вона. — Мені так простіше.

— Тоді ти своя, — м’яко відповів він.

І в тому „своя“ не було жалю. Лише визнання.

Вона взяла коробку.

Уперше за довгий час їй не треба було тримати світ на плечах — тільки кілька невеликих пакунків.

І цього було достатньо.