Розділ 21 — Пробудження та план порятунку

Дана

Світ здавався застиглим у темряві, але в моєму серці не згасало відчуття боротьби. Я сиділа в темній кімнаті, стискаючи живіт, відчуваючи кожен рух нашого майбутнього малюка. Марія думала, що вона перемогла, але я знала, що перемога лише тимчасова. – Я знайду спосіб вибратися, – промовила я сама собі, стискаючи руки в кулаки. – І Роман знайде мене.

Я згадувала всі моменти з ним: його тепло, відвагу, погляд, який завжди підтримував мене навіть у найстрашніші моменти. Навіть якщо він не пам’ятає мене зараз, його серце і душа знають, що він має мене знайти. Я вивчала кімнату: вікно, двері, замки, щілини — кожна деталь могла стати ключем до втечі.

– Валентина Степанівна навчила мене не здаватися, – думала я. – Я можу вижити, я можу боротися. Кожен звук у темряві змушував мене насторожитися: кроки Марії, шурхіт її помічників, відлуння власного серця. Я уявляла, як Роман пересувається по дорозі, шукаючи мене, і це давало сили.

Незабаром я почала будувати план втечі. – Спочатку потрібно відвернути охорону, – шепотіла я сама собі. – Потім знайти вихід… і відшукати Романа. Я знала, що часу мало, бо Марія не стане чекати, вона діяла швидко і рішуче.

Роман

Я лежав у кімнаті, і моя голова ще паморочилася від удару, але щось пробуджувалося. Образ Дани приходив у сни, у тіні спогадів, які не давали мені спокою. – Я повинен її знайти… – думав я, відчуваючи рішучість, яку не можна приглушити. Незважаючи на втрату пам’яті, моє серце пам’ятало її, а це було важливіше за будь-яку логіку.

Я почав слухати кожен звук, кожен шепіт у будівлі, куди мене привели. – Хтось чекає мене там… – думав я. – Хтось, хто важливий… І навіть якщо моя свідомість заплутана, інстинкти і серце підказували: я знайду Дану.

Поступово спогади почали повертатися. Я бачив, як ми їздили караваном фур, як боролися з переслідувачами, як ми сміялися і плакали разом. – Дана… – прошепотів я, відчуваючи тепло в грудях. – Я знайду тебе.

Дана

Я спостерігала за охороною, відстежувала їхні рухи, запам’ятовувала розташування ключів і камер. – Валентина Степанівна навчила мене, що сила в розумі, – повторювала я собі. Моє тіло тріпотіло від напруги, але я знала: кожен рух повинен бути точним. Я не могла дозволити страху перемогти мене — ні заради себе, ні заради нашого малюка.

Я почала вигадувати спосіб втечі. – Потрібно заманити їх у пастку, – шепотіла я, спостерігаючи за тінями у кімнаті. – Потім я виберуся, – додала, відчуваючи серце, що билося шалено. – І знайду Романа.

Я згадувала його руки, які завжди підтримували мене, його голос, що заспокоював навіть у найстрашніші моменти. – Він прийде, – думала я. – Він завжди прийде за мною, навіть якщо пам’ять зрадила його.

Роман

Моя свідомість почала повертатися поступово, і я відчував, як зникає розгубленість. Образ Дани ставав чіткішим, її запах, її тепло, її погляд — все це повертає пам’ять. – Я пам’ятаю… – прошепотів я, і всередині піднявся прилив сили. Я знав, що вона у небезпеці, і що я повинен діяти швидко.

Я об’єднався з Артемом і Семеном, які чекали зовні, щоб розпочати операцію. – Вона там, – сказав я, і серце билося шалено. – Ми врятуємо її. Ми складали план: відволікати охорону, використовувати тінь і швидкість, і ніхто не знав, що ми наближаємося.

Я відчував, що наша любов — головна зброя проти Марії. Навіть якщо вона хитра і небезпечна, вона не здатна розірвати наш зв’язок. – Дана, тримайся… – думав я. – Я йду до тебе.

Дана

Я відчувала, що час спливає, і що кожна хвилина може стати вирішальною. Відчуття страху змішувалося з надією: Роман йде, він прийде. Я підготувала пастку для охорони, використовуючи свій розум і досвід виживання. – Тепер або ніколи, – шепотіла я, готуючись до втечі.

Коли я нарешті зробила перший крок, відчуття свободи і небезпеки одночасно накрили мене. – Вони не встигнуть, – промовила я сама собі. І тоді, як з мрії, я побачила його — Романа, який йде на допомогу. Моє серце заповнилося силою, а очі наповнилися слізьми радості і полегшення.

Роман

Я побачив Дані образ у темряві і зрозумів: вона у небезпеці, але я не допущу, щоб їй зашкодили. – Я йду, Дано! – крикнув я, і наші погляди зустрілися. Вона побачила мене, і я відчув, що навіть втрачена пам’ять не змогла стерти нашу любов. Ми діяли разом, як одна команда, борючись з охороною Марії, використовуючи кожен рух і кожен шанс.

Ми проривалися крізь тінь, використовуючи темряву на нашу користь. – Тепер ми разом! – крикнула Дана, і я відчув, як усі страхи відступають. Марія була змушена відступити, і наша свобода, хоч і тимчасова, стала нашою перемогою.

Дана і Роман (разом)

– Ми зробили це! – сказав він, обіймаючи мене. – Так, – відповіла я, відчуваючи тепло його рук і любов, яка рятувала нас обох. Наші серця билися в унісон, і навіть темрява полону не могла нас зламати.

Ми знали: попереду ще багато випробувань, але тепер ми разом. Любов і рішучість стали нашою силою. І навіть Марія не змогла розірвати цей зв’язок. – Разом ми сильніші, – прошепотіли ми одночасно.