Розділ 20 — Зрада пам’яті

Дана

Світ навколо здався спокійним лише на мить. Ми рухалися вузькою дорогою, туман стелився над полями, і кожен звук здавався підозрілим. – Романе, будь обережним… – прошепотіла я, відчуваючи, як живіт ворушиться. Він стиснув мою руку, і я відчула його рішучість. – Не хвилюйся, Дано, – відповів він. – Я поряд, ніхто не зашкодить нам.

Але ця ніч принесла нову небезпеку. Раптом із темряви вискочили кілька чорних машин, і ми зрозуміли: пастка Марії спрацювала. – Вони оточили нас! – крикнув Роман. Я відчула, як серце вискакує з грудей.

Марія з’явилася з однієї з машин, холодна і впевнена, наче сама ніч. – Дана, ти моя! – крикнула вона. – І ніхто не завадить мені отримати те, що належить мені. Я відчула страх, але Роман стояв переді мною, як стіна. – Ніколи! – крикнув він, відштовхуючи її назад.

У цей момент Марія дала сигнал своїм помічникам, і почався хаос. Вони оточили фури, блокуючи шлях, і Роман кинувся на них сам. Артем і Семен вступили в бій, але я відчула, як одна з машин прямує прямо на нас.

– Дано, тримайся! – крикнув Роман, відштовхуючи мене від дверей. Я відчула різкий удар і потемніло в очах. Коли я прийшла до тями, Романа не було поруч. – Романе? – крикнула я, паніка охопила мене.

Роман

Коли я прокинувся, все було незнайомим. Я лежав у темній кімнаті, з головою, що паморочилася від болю. – Де… Дана? – прошепотів я, але пам’ять зрадила мене. Все, що я пам’ятав, це обривається на спогадах про Марію. – Чому я тут? – думав я, відчуваючи розгубленість і страх.

Марія стояла поруч, усміхаючись холодно. – Привіт, Романе, – сказала вона. – Нарешті ти повернувся до мене. Я відчув дивний внутрішній опір, але нічого не міг пригадати. – Ти… ти моя дружина? – спитав я, відчуваючи, що щось всередині не дає мені згоди.

У цей момент до кімнати увірвалися Артем і Семен, намагаючись врятувати мене. – Романе, ти повинен іти з нами! – крикнув Артем. Але я не міг згадати Дані, і кожне слово про неї викликало лише розгубленість.

Дана

Я була захоплена, і серце билося шалено від страху. – Романе! – крикнула я, але він не реагував. Марія сміялася, її плани спрацювали. – Тепер він мій, – сказала вона, дивлячись на мене, і мені стало моторошно.

Я думала, що все втрачено, але всередині мене була сила. – Я виживу і врятую нас, – шепотіла я. Мої руки стискали живіт, а серце билося за нас двох. Я зрозуміла: навіть якщо Роман забув мене, я не забуватиму його і нашу дитину.

Роман

Я блукав у темряві пам’яті, намагаючись зрозуміти, хто я і що відбувається. Марія казала мені, що ми одружені, що я повинен їй довіряти, але щось всередині мене протестувало. Я бачив Дані образ у мріях, але пам’ять не давала змоги назвати її. – Хто вона? – думав я, відчуваючи розгубленість.

Але поступово щось всередині почало пробуджуватися. Образ Дани, її тепло і сила, її страх і рішучість — все це почало з’являтися, мов тіні у пам’яті. – Я повинен її знайти… – прошепотів я. І навіть не розуміючи, де вона, я відчував невидимий зв’язок, що тягнув мене до неї.

Дана

Я зрозуміла, що часу залишилося обмаль. – Я повинна втекти і знайти Романа, – сказала я собі. Залишатися в полоні було небезпечно для нас обох і для нашого майбутнього. Я шукала будь-який вихід, використовуючи свої знання про людей і місце, де мене тримають.

І тоді з’явилася ідея. Я знала, що Роман знайде мене, навіть якщо пам’ять зрадила його. – Я вірю в нього, – промовила я, стискаючи живіт. – Він завжди прийде за мною.

Роман (думки)

Я відчував, що повинен її знайти, навіть коли пам’ять не пам’ятала її. Кожен крок, кожне рішення було кероване серцем, а не розумом. – Я знайду Дану і нашу дитину, – думав я, відчуваючи рішучість. – Ніхто не завадить нам бути разом.

І навіть Марія, з усією своєю хитрістю, не зможе розірвати цей зв’язок. Любов сильніша за будь-яку пам’ять, за будь-які інтриги. І я знаю, що навіть у темряві полону я знайду її і врятую нас обох.