Розділ 12 — Пастка в дорозі

Дана

Ранок настав раптово. Я прокинулася від світла, що проникало крізь штори, і запаху кави, що принесла Валентина Степанівна. Все здавалося мирним, але серце відчувало неспокій. Я не могла забути нічну атаку Марії. Її холодний погляд переслідував мене.

Ранковий дзвінок Романа знову перевіряв плани. – Дана, будь готова. Ми сьогодні ведемо караван, – сказав він. Я відчула хвилювання. Караван означав години дороги, незліченні кілометри, але я знала: ми разом і це надає сил.

На заправці зібралися водії, Артем і Семен допомагали перевіряти фури. – Марія може спробувати щось під час маршруту, – тихо сказав Роман. Я кивнула, відчуваючи, як страх і рішучість змішалися всередині.

Ми рушили. Дорога звивалася між пагорбами, лісами та полями. Повітря було прохолодним, туман стелився низько, а я не могла відірвати погляд від горизонту. Раптом на обочині з’явився сірий автомобіль. Моє серце стиснулося. – Вони нас знайшли, – прошепотіла я.

Роман

Я помітив машину і миттєво відчув небезпеку. – Артем, збільшуй дистанцію, – наказав я. – Семен, слідкуй за дзеркалами. Ми намагалися триматися разом, але сірий автомобіль тримав нас у полі зору. Марія грає професійно — це була пастка.

Через годину дороги, на вузькому мосту, перед нами загорілися фари сірого автомобіля. Водій заблокував шлях. Я зупинився і виходив з кабіни. – Залиште машину! – крикнув я, серце билося шалено. З машини вийшла вона — Марія, впевнена, холодна, з двома чоловіками поруч. – Вітаю, Романе, – сказала вона. – Ви настільки передбачувані. – Відпусти її, – голос мій був твердим. – І не намагайся навіть торкнутися.

Вона лише усміхнулася. – Моя дитина — моя зброя, – сказала вона. – А ти навіть не уявляєш, що чекає на тебе.

Я відчув, як Адреналін пронизав тіло. – Дано, залишайся в машині, – сказав я тихо. – Ні, я з тобою, – відповіла вона, і я побачив у її очах рішучість. Ми стояли на мосту, готові до боротьби, поки два каравани вантажівок були навколо нас.

Дана

Я трималася за Романа. Відчувала, як його руки міцно стискають мої плечі, і це давало відчуття безпеки. Марія наближалася, повільно, впевнено. Я розуміла, що це небезпечно, і відчуття страху змішалося з адреналіном.

Раптом один із її чоловіків спробував відчинити двері кабіни. – Стоп! – крикнув я, а Роман миттєво зреагував. Він схопив чоловіка за руку, відкинув убік і став перед машиною, наче щит. – Дано, назад у кабіну! – крикнув він. Я кинулася всередину, а він кинувся назустріч Марії.

Роман

Ми почали бій. Марія намагалася прорватися, але я стояв на своєму. Артем і Семен підійшли на допомогу. Ми були сильніші разом, але небезпека була реальною. Я бачив, як Дана спостерігає зі страхом, і знав: не можна дозволити їй постраждати.

Нарешті, після хвилин, що здавалися вічністю, Марія відступила. – Це ще не кінець, – крикнула вона, відходячи до машини. – Ми ще зустрінемося, – прошепотіла вона, і автомобіль зник у нічній темряві.

Дана

Я обійняла Романа, відчуваючи, як маленьке життя всередині ворушиться. – Все добре, ми пережили це, – сказала я, намагаючись заспокоїтися. – Так, – відповів він, тримаючи мене міцно. – Але тепер я знаю, що вона піде на все.

Ми рушили далі, і я дивилася у темне нічне небо. Я зрозуміла, що попереду ще багато небезпек. Але тепер ми разом. І це давало сили боротися.

Роман (думки)

Я дивився на Дану і розумів одне: ніщо не зупинить мене у захисті її і нашої дитини. Марія може бути хитрою і небезпечною, але наша любов, наша рішучість і сім’я — найсильніша зброя. Відтепер кожен день стане випробуванням, і я готовий до всього. Бо ми разом, і ніщо не забере їх від мене.