Розділ 8 — Пастка

Дана

Того ранку я прокинулась із дивним передчуттям. Повітря в кімнаті було важким, хоча сонце просочувалося крізь штори. Мій телефон дзвонив. Номер невідомий. Я вагаючись відповіла.

– Дана, – сказав знайомий голос, холодний і спокійний. – Якщо хочеш, щоб Роман залишився живим, приїдь сама. Я затримала подих. – Хто ви? – прошепотіла я. – Ти знаєш мене. Приїдь на старий склад на околиці міста. І не намагайся нікого кликати.

Лінія обірвалася. Моє серце билося шалено. Я відчула, як холод пробіг по спині. Марія. Вона не може просто зупинитися.

Я намагалася розповісти Романові, але його телефон мовчав. Ми з Артемом намагалися зателефонувати йому ще раз — без результату. Я знала одне: залишитися тут означало чекати, поки вона прийде. І це було страшніше, ніж їхати сама.

Роман

Коли я повернувся додому, Дана вже не була в кімнаті. На столі лежала записка: «Якщо хочеш її бачити — залишайся на місці». Я відчув страх, який давно не відчував. Вона під серцем носить мою дитину. І тепер хтось її тримає в заручниках. Я схопив ключі від фури і крикнув Артему: – Поїдемо!

Дорога була короткою, але здавалася вічністю. Старий склад стояв на околиці, оточений пусткою. Я під’їхав, зупинив двигун і тихо сказав: – Дано, де ти? Відповіді не було.

Дана

Я під’їхала до складу і вийшла з машини, тримаючи телефон під рукою. Навколо не було нікого, тільки порожні коробки й запах пилу. – Дана, підійди сюди, – пролунало з тіні. Я крок за кроком йшла вперед, відчуваючи, як серце б’ється шалено.

– Ти боїшся? – Марія вийшла з тіні. Вона була впевнена, холодна, її погляд пронизував мене наскрізь. – Не віддам тобі Романа, – сказала я тихо. – Ти нічого не вирішуєш, – усміхнулася вона. – Його серце ще моє, а дитина… буде нагадувати мені про мою поразку.

Вона кинула погляд на машину, де стояли декілька чоловіків. Я зрозуміла, що це пастка. Відступати було пізно. Я відчула, як холод охоплює тіло.

Роман

Я підійшов, почувши її голос. Марія тримала Дану, але на мить спинилась, побачивши мене. – Ти знову втручаєшся, – сказала вона спокійно. – Вона не твоя, – відповів я рішуче. Артем і Семен вискочили з фури, підходячи зі сторін.

Я не відчував страху. Тільки рішучість. Дана була під моєю захистом. Вона мій дім, моє майбутнє, моя дитина — і ніхто не забере її від мене.

Марія посміхнулася і відступила на крок. – Ви обидва ще поплачете, – сказала вона тихо, але лють її була відчутною. І у ту мить я зрозумів, що ця боротьба тільки починається.

Дана

Коли Роман обійняв мене після того, як все закінчилося, я відчула, що нарешті можу видихнути. Він тримав мене міцно, оберігаючи від світу, який ще не готовий нас відпустити. – Я ніколи не відпущу тебе, – шепотів він. – Я знаю, – сказала я, відчуваючи, як маленьке життя всередині рухається. Ми залишили склад позаду. Але тінь Марії назавжди залишилася з нами.