Розділ 7 — Тіні минулого

Дана

Минуло два тижні. Усе начебто стало спокійно. Роман багато працював, Валентина Степанівна піклувалась про мене, а я потроху звикала до нового життя. Малюк ріс під серцем, і я вже відчувала перші легкі поштовхи. Кожного разу, коли це траплялося, я торкалася живота й шепотіла: – Ми впораємось, правда?

Іноді мені навіть здавалось, що щастя можливе. Та спокій тривав недовго. Одного вечора, коли Роман не повернувся додому вчасно, я відчула дивне занепокоєння. Годинник показував одинадцяту. Я телефонувала йому кілька разів — марно. Телефон мовчав.

Валентина Степанівна намагалася мене заспокоїти. – Не хвилюйся, дитино. У нього бувають затримки. Робота. Але я бачила її очі — там була тривога.

Близько опівночі я почула звук машини. Вибігла на двір. Фура Романа заїхала повільно, а з кабіни вийшов Артем. Його обличчя було серйозним. – Романа затримали, – сказав він коротко. – Як затримали? Де він? – Усе нормально, просто перевірка на складі. Але, – він зробив паузу, – хтось доніс на фірму.

Я відчула, як земля пішла з-під ніг. – Хтось? Хто саме? Артем зітхнув: – Є підозра, що це Марія.

Роман

Я сидів у кабінеті митниці, де колись працював Дмитро. Цього разу він не посміхався. – У тебе серйозні проблеми, – сказав він. – На митниці зникли документи з підписами твоєї фірми. – Я нічого не підписував, – відповів я твердо. – Я знаю, – сказав Дмитро. – Але хтось хоче зруйнувати твоє ім’я.

Я згадав Марію. Її холодну усмішку, той пронизливий погляд. Так, вона здатна на все.

Коли мене відпустили, було вже за північ. Я повернувся додому. Світло в будинку горіло. Дана сиділа біля вікна, очі червоні від сліз. – Ти живий, – прошепотіла вона й обійняла мене. Я відчув, як у грудях щось зрушилось. Так, я живий. Але світ знову хитається під ногами.

Ми довго сиділи мовчки. Потім я розповів їй усе. Про перевірку. Про підозри. Про Марію. – Вона не залишить нас у спокої, – сказала Дана тихо. – Я знаю. Але я не дозволю їй зруйнувати те, що ми маємо.

Дана

Наступного ранку я вирішила піти до офісу фірми. Хотіла бути поруч, допомогти хоч якось. Але коли я зайшла, відчула на собі погляди працівників. Хтось шепотівся, хтось мовчки дивився. Я не розуміла, що відбувається.

У кабінеті на столі Романа лежав букет троянд. Записка. «Пам’ятаєш наші дороги? Ти ще мій. – М.» Моє серце стислося. Я сіла в його крісло, дивилася на ці рядки й відчувала, як у грудях зростає біль. Він, мабуть, навіть не знає, що вона приходила сюди.

Коли він повернувся, я мовчала. Він помітив букет і записку, спалахнув гнівом. – Вона була тут, – сказав я. – І не просто була. Вона провокує. – Я розберусь, – твердо відповів він. Але я бачила — його очі повні тривоги.

Того ж вечора нам подзвонив Семен. – Романе, у нас проблеми, – сказав він. – Зник один із вантажів. Роман вийшов на двір, довго стояв на холоді, потім повернувся. – Вона грає жорстко, – прошепотів він. – Але ми не здамося.

Роман

Марія не просто мститься. Вона точна, розумна, холодна. Я отримав від неї листа — без підпису, але впізнав почерк. «Ти зробив вибір. А я зроблю свій». Після цього мені почали дзвонити невідомі люди, пропонувати “співпрацю”. Погрози, шантаж, обіцянки.

Я не розповідав Дані всього. Не хотів лякати її. Вона носила під серцем дитину, а я мав стати для неї опорою. Хоча всередині відчував, що буря лише починається.

Дана

Кілька днів потому я помітила, що за нами стежать. Сірий автомобіль, який з’являвся біля будинку. Ті самі очі за вікном магазину. Я намагалася не показувати страху, але ночами прокидалася від кожного звуку. Валентина Степанівна спала поруч зі мною, тримаючи мою руку. – Не бійся, доню, – шепотіла вона. – Бог не залишає тих, хто любить.

Але одного вечора мені зателефонували. Жіночий голос сказав: – Якщо хочеш, щоб Роман був у безпеці, поїдь зі мною. Самій. Лінія обірвалася. Мене охопив холод. Я знала цей голос. Марія.