Розділ 6 — Нове життя у Черкасах

Дана

Коли ми приїхали до Черкас, було тихо. Місто зустріло нас теплим вітром і запахом свіжої кави. Після гір і тісного двору тітки мені здалося, що повітря тут легше. Кожен подих був ніби перший після довгої зими.

Будинок Романа стояв на околиці — великий, просторий, з садом, у якому співали пташки. Мене зустріла Валентина Степанівна. Вона відразу обняла мене, як рідну. – Тепер ти вдома, – сказала вона просто. Я не витримала — заплакала. Мабуть, ці слова я чекала почути все життя.

Вона показала мені кімнату — світлу, з білими шторами й невеликим столиком біля вікна. На підвіконні стояли квіти, і я подумала, що тут колись жила жінка. Можливо, Марія. Мені стало трохи ніяково. Але Валентина Степанівна лише посміхнулася: – Це твоя кімната тепер.

Ті перші дні минали дивно спокійно. Я допомагала на кухні, розкладала папери, іноді навіть ходила з Валентиною Степанівною на базар. Роман майже весь час був на роботі, але вечорами він сідав поруч у вітальні, питав, як я почуваюся, чи не потрібно чогось. Іноді я ловила його погляд — уважний, спокійний, трохи винний. Усередині мене щось змінювалось. Я більше не відчувала гніву. Тільки тихий сум і дивну ніжність.

Одного ранку він запросив мене на прогулянку. Ми пішли до річки. Вода блищала на сонці, вітер колихав траву. – Знаєш, – сказав він, – я довго жив без відчуття дому. – Але ж у тебе є все, – відповіла я. Він усміхнувся гірко: – Матеріальні речі — не дім. Дім — це людина, заради якої хочеться повертатися. Я нічого не сказала. Але серце забилось швидше.

Роман

Я дивився на неї і не впізнавав себе. Усе, що колись здавалося важливим — гроші, фірма, маршрути, – стало другорядним. Її тиша лікувала. Її погляд нагадував, що я ще можу бути людиною.

Та спокій не тривав довго. Одного дня в офіс увійшла вона — Марія. Колишня дружина. Висока, впевнена, із холодними очима. – Доброго дня, Романе, – сказала вона з усмішкою, у якій не було тепла. – Маріє, що ти тут робиш? – Просто захотіла подивитись, як ти живеш. Кажуть, у тебе нова… помічниця? Вона зробила наголос на останньому слові, і мені стало неприємно. – Її звати Дана, – відповів я спокійно. – І вона не «помічниця». Вона моя наречена.

Марія завмерла. У її очах спалахнуло щось темне. – Наречена? – повторила вона. – Ти жартуєш? – Ні. І прошу тебе не втручатися. Вона посміхнулась, але усмішка була небезпечна, як лезо. – Добре, Романе. Але пам’ятай — я завжди забираю те, що колись було моїм.

Того вечора я довго не міг заснути. Я знав Марію. Вона не забуде і не пробачить.

Дана

Наступного ранку я спустилась на кухню й побачила незнайому жінку. Вона стояла біля Валентини Степанівни й говорила солодким голосом: – Я просто хотіла привітати Романа. Старі знайомі, сам розумієш. Валентина Степанівна глянула на мене з тривогою. – Дано, це Марія, – сказала вона. – Колишня дружина Романа. Я завмерла. Марія повернулась до мене й усміхнулася. – О, тож це ти. Мила дівчинка. І вагітна, кажуть? Її слова були, як ніж. Я нічого не відповіла. Просто пішла нагору.

У кімнаті я довго стояла біля вікна, намагаючись не плакати. Але сльози все одно котилися. Я зрозуміла: боротьба за спокій лише починається.

Роман

Ввечері я знайшов Марію біля воріт. – Не роби цього, – сказав я. – Не знищуй усе, що я нарешті побудував. – Це не про тебе, – відповіла вона тихо. – Це про мене. Я не терплю поразок. І пішла, залишивши після себе запах парфумів і відчуття загрози.

Я повернувся в дім. Дана спала, обійнявши подушку. Я сів поруч, торкнувся її руки. У ту мить я пообіцяв собі, що захищу її від усього. Навіть від минулого.