Розділ 5 — Дорога до Черкас

Дана

Дорога почалася рано-вранці. Повітря було прохолодне, і над горами ще стояв туман. Машини стояли рядком, блищали металом, ніби готові до великої подорожі. Роман сказав, що ми їдемо караваном — п’ять фур, повних товару. Я сиділа в його кабіні, стискаючи рюкзак, у якому було все моє життя: кілька речей, листівка від батьків і кулон із буквою “Б”.

Він завів двигун, і кабіна наповнилася гулом. Я боялася цієї тиші між нами. Кожне його слово звучало обережно, наче він ступав по тонкому льоду. – Якщо буде страшно — скажи, – сказав він тихо. – Я зупинюсь. – Мені не страшно, – відповіла я, але голос зрадницьки тремтів. Він лише кивнув і посміхнувся куточком губ.

Дорога з Закарпаття петляла між горами, і я дивилась у вікно, ловлячи останні знайомі краєвиди. Здавалося, що я прощаюсь із минулим. Тітка, дім, ті довгі ночі в холодній кімнаті — все залишалось позаду. Тепер я їхала вперед, не знаючи, що мене чекає.

На заправці ми зустріли інших водіїв каравану. Роман представив мене коротко: – Це Дана. Їде зі мною. Першим підійшов кремезний чоловік із веселими очима. – Артем, – усміхнувся він. – Романов найкращий друг і його головний рятівник у всіх халепах. Я засміялась. Його добродушність одразу зняла напругу.

Потім підійшов ще один — схожий на Романа, але молодший. – Семен, брат, – сказав він коротко, потиснувши мені руку. – Радій, що ти з нами. Ми тримаємось разом. Його слова зігріли мене, як теплий чай. Уперше за довгий час я почувалася частиною чогось більшого.

І наостанок — вона. Висока, сива жінка з лагідними очима. Вона підійшла, обняла мене без жодних питань. – Я Валентина Степанівна, – сказала вона. – Для всіх просто Валя. А для Романа — як мама. Я не змогла стримати сліз. Її обійми пахли хлібом і спокоєм. Тоді я зрозуміла: у цьому світі ще є добро.

Коли караван рушив далі, небо почало світліти. Сонце пробивалося крізь туман, фарбуючи дорогу золотом. Ми їхали годинами. Роман іноді жартував по рації з Артемом, іноді мовчав. Я слухала музику, яку він тихо вмикав — старі українські пісні, що нагадували мені дитинство.

– Ти любиш дороги? – раптом запитав він. – Люблю дивитись, як світ змінюється за вікном, – відповіла я. – А я люблю, коли хтось поруч мовчить правильно, – сказав він і подивився на мене. Його погляд був спокійний, без натяку на минуле. І вперше мені захотілось повірити, що між нами ще щось може бути.

На ночівлю зупинились біля річки. Всі сиділи біля вогню, їли консерви й сміялися. Артем розповідав історії, Семен підкидав дрова, а Валентина Степанівна варила чай у старому чайнику. Я дивилась на них і відчувала, що тут — моя нова сім’я.

Пізно вночі, коли всі розійшлись спати, я сиділа біля вогню. Роман підійшов і сів поруч. Ми мовчали довго. – Ти все ще злишся на мене? – запитав він. – Не знаю, – відповіла я. – Мабуть, більше болить, ніж злюсь. – Я хочу все виправити, – сказав він. – Дай мені шанс. – Я не знаю, чи зможу пробачити, – тихо сказала я. – Тоді я просто чекатиму, – сказав він і поклав мені на плечі свою куртку.

Я дивилась у вогонь і думала, що, може, це і є початок чогось нового. Бо навіть серед ночі завжди є хтось, хто прикриє тебе від холоду.

Роман

Я дивився, як вона спить, згорнувшись у кріслі кабіни. Її обличчя було спокійним, навіть світлим. І мені вперше за довгий час стало легко. Я знав, що мушу бути для неї опорою, навіть якщо вона мене ще не пробачила. Бо вона — частина мого життя, навіть якщо доля змусила це зрозуміти занадто пізно.