Розділ 4 — Ціна одного рішення

Роман

Митниця завжди пахне залізом, дизелем і втомою. Я стояв біля своєї фури, тримаючи документи, коли до мене підійшов чоловік у формі. Його обличчя здалося знайомим, але я не міг згадати, звідки. – Ви Роман Коваленко? – запитав він. – Так, а що сталося? Він мовчки подивився на мене, наче щось зважував. Потім відвів убік, зробив дзвінок і тихо сказав: – Зайдіть у мій кабінет. Нам треба поговорити.

У кабінеті пахло кавою й старим деревом. На столі — фотографія: чоловік, жінка і молода дівчина з ясною усмішкою. Я не надав цьому значення. – Я Дмитро. Начальник цього пункту, – представився він. – Але це не головне. Він зробив паузу, потім дістав аркуш. – Ви знайомі з дівчиною на ім’я Богдана Степанюк? Моє серце зупинилось на мить. – Так… – відповів я обережно. – Знайомий. А в чому річ? Дмитро дивився мені просто в очі. – Вона вагітна. Від вас.

Світ потемнів. Мене ніби хтось ударив у груди. – Це… неможливо, – прошепотів я. – Можливо, – відповів він холодно. – І тепер вам доведеться вирішити, що робити далі. Я не знав, що сказати. Перед очима стояла Дана — тендітна, з її тихою усмішкою. Я відчув провину, таку глибоку, що хотілося зникнути. – Я… я не знав, – прошепотів я. – Тепер знаєте, – сказав Дмитро. – І я не дозволю, щоб вона залишилася сам на сам із цим.

Він зателефонував комусь і коротко сказав: – Готуйте документи. Ми їдемо. Через годину я вже сидів у машині поруч із ним. Дорога здавалася безкінечною. Я мовчав. Він теж. Кожен думав про своє.

Дана

Того вечора тітка ходила по хаті, як буря. Вона кричала, лаялась, погрожувала відправити мене «куди подалі». Я сиділа біля вікна, стискаючи долоні. Усередині все пекло. Мені було страшно. Не за себе — за дитину, яка вже жила під серцем.

Коли біля двору зупинилася чорна машина, я подумала, що це кінець. Але коли з неї вийшов Дмитро — я ледь не заплакала. Він виглядав старішим, але очі були такі самі — теплі, як колись. Він підійшов, обійняв мене і сказав: – Все буде добре, Дано. Тепер я з тобою.

За ним вийшов він. Роман. Я не знала, що робити — плакати чи тікати. Він стояв мовчки, дивився на мене, наче боявся зробити крок. – Пробач, – сказав він тихо. – Я не знав. Сльози потекли самі. Я хотіла крикнути, що він залишив мене, але не змогла. Його очі були справжні — втомлені, винні, людські.

Тітка вибігла на ґанок. – Ще чого не вистачало! – закричала вона. – Приїхали герої! Дмитро зробив крок уперед. – Пані Оксано, ви більше не маєте права вирішувати долю цієї дівчини. – Вона живе під моїм дахом! – вигукнула тітка. – Більше ні, – спокійно відповів він. – Від сьогодні — ні.

Дядько вийшов мовчки, тримаючи сигарету. Він не втручався — просто дивився. А потім сказав коротко: – Їдь, мала. Не слухай її. Я ніколи не забуду цей момент. Уперше хтось у цьому домі став на мій бік.

Дмитро посадив мене в машину. Роман сів поруч. Я мовчала, не дивлячись на нього. Він лише тримав руки на колінах, напружено. – Я заберу тебе до Черкас, – сказав Дмитро. – Там ми все владнаємо. Я кивнула.

Дорога тягнулась, як вічність. Дощ бив по склу, і мені здавалося, що це сльози неба. Роман нарешті заговорив: – Я зроблю все, щоб ти була в безпеці. – Це не змінить того, що сталося, – відповіла я. – Я знаю. Але я не втечу цього разу.

Коли ми приїхали, нас зустріла Ліза — лагідна, як завжди. Вона одразу обійняла мене. – Дитино, все буде добре. Ми поруч. Я не могла стримати сліз. Марта дивилася мовчки — у її погляді була підтримка, без жалі.

Тієї ночі Дмитро довго розмовляв із Романом у кабінеті. Я чула уривки фраз: «відповідальність», «майбутнє», «честь». Потім двері відчинились. Роман вийшов, дивився на мене. Його голос був твердим: – Ми одружимось.

Світ знову змінив колір. Я не знала, чи це щастя, чи страх. Але десь усередині народжувалось щось нове — віра, що, можливо, не все втрачено. Бо навіть якщо життя зламало тебе, завжди є шанс зібрати себе наново.