Розділ 3 — Чужинець у барі

Мені було вісімнадцять, коли я нарешті втекла. Не втекла з криками, не з валізою у руках. Просто пішла. Тітка спала після чергової сварки з дядьком, і я вийшла тихо, наче тінь. На плечах — стара сумка, у кишені — кілька купюр, які вдалося зберегти. Я не знала, куди йти. Але знала одне — назад не повернуся ніколи.

Автобус ішов до Черкас. Я сиділа біля вікна, дивилася, як за склом тікають поля, ліси, села. Кожен кілометр віддаляв мене від болю. У серці було порожньо, але вперше — спокійно. Я відчула свободу, хоч і не знала, що з нею робити.

У Черкасах мене зустріла інша реальність — шум, люди, запах кави й дощу. Я зняла маленьку кімнату в старому будинку біля вокзалу. Працювала офіціанткою у кафе, що пахло свіжою випічкою та цигарковим димом. Грошей ледь вистачало, але я не скаржилась. Я мала дах над головою і тишу без криків. Це вже було щастям.

Минуло кілька місяців. Одного дощового вечора, коли вітрини блищали від світла, я зайшла в бар. Не тому, що шукала пригод — просто хотілося сховатись від дощу. Бар був невеликий, теплий, із запахом кави і деревини. Я замовила чай і сіла біля вікна. Поруч за столом сидів чоловік. Високий, темноволосий, із втомленими очима, що ніби бачили півсвіту.

Він дивився в телефон, але, здавалось, не бачив його. Коли офіціант поставив перед ним склянку, він усміхнувся — тихо, втомлено. Потім його погляд зустрівся з моїм. І світ на секунду спинився.

– Сумний вечір, так? – сказав він. – Трохи, – відповіла я. – Хочеш каву? Я пригостю. – У мене чай. – Тим краще. Чай – для тих, хто вміє чекати.

Його звали Роман. Йому було двадцять сім, але в очах – роки дороги. Він виявився далекобійником, власником маленької транспортної фірми. Розповідав просто, без хизування. Я слухала його голос, і він мене заспокоював.

Ми говорили годинами. Про дороги, міста, музику, дитинство. Я вперше за багато років сміялась щиро. У ньому було щось, що нагадувало мені тата — спокій, впевненість, тепло. Коли він доторкнувся до моєї руки, я не відсмикнулася. Цей дотик був наче світло після довгої темряви.

Ми зустрічалися ще кілька разів. Він приїжджав у місто, а я чекала його після роботи. Кожна зустріч була як сон — короткий, але яскравий. Він сміявся, коли я розповідала про своє дитинство, але очі його темніли, коли я згадувала тітку. – Ти сильна, – казав він. – Ти навіть не уявляєш, наскільки. Я не вірила. Але коли він говорив це, мені хотілося вірити.

Одного вечора ми знову сиділи в барі, де зустрілися вперше. Дощ за вікном бив у скло, музика ледь чутно грала. Він узяв мене за руку і тихо сказав: – Якщо колись стане важко — просто пам’ятай, що світ більший, ніж твій біль. Я усміхнулась. А потім усе сталося швидше, ніж я встигла подумати. Він нахилився і поцілував мене. І цей поцілунок був як вибух — ніжний, але сильний, як буря.

Наступного ранку я прокинулась у його обіймах. Сонце малювало смуги на стіні, і мені здавалося, що я нарешті вдома. Роман готував каву, насвистуючи мелодію. Він був інший — не як ті, кого я знала. Він не обіцяв нічого, але кожен його погляд був правдивішим за слова.

Через кілька днів він знову виїхав у рейс. Я стояла біля автобуса, коли він сказав: – Я повернусь. Я кивнула. Бо колись я вже чула ці слова — і вірила. Та цього разу щось було інакше.

Минуло два тижні. Я почувалась дивно. Сонливість, запаморочення, слабкість. Спершу подумала, що перевтомилась. Але коли затримка стала очевидною, я купила тест. Дві смужки. Я сиділа на підлозі в маленькій кімнаті, стискаючи цей шматок пластику, і не могла дихати.

Мені здавалося, що світ знову зрушив з місця. Минуле повернулося хвилею страху. Що скаже тітка? Що буде далі? Романа не було. Його телефон не відповідав. Я чекала, день за днем, але марно.

Через два місяці живіт уже помітно округлився. Я намагалася приховати це, але марно. Тітка приїхала випадково — сказала, що «треба перевірити, чи я ще жива». Вона побачила мене й завмерла. – Ти що наробила? – прошипіла вона. Її очі горіли злістю, як тоді, коли я вперше назвала її “тіткою”. Дядько мовчки встав, пішов надвір, але повернувся з холодним поглядом. – Хто він? – запитав. Я не відповіла.

Він знайшов спосіб дізнатися. У селі всі знали, як шукати людину, якщо дуже треба. Через кілька днів він уже знав ім’я: Роман Коваленко. Далекобійник. Власник фірми. І саме тоді, на митниці, доля вирішила зіграти в дивну гру.

Бо начальник митниці, який зупинив фуру Романа, виявився Дмитром — другом моїх батьків. Тим самим, що колись давав гроші тітці. Світ замкнувся в коло.