Розділ 2 — Роки, що пахнуть попелом

Мені шістнадцять. Іноді здається, що я прожила вже кілька життів. Я прокидаюся, коли ще темно, і засинаю, коли небо вже знову сіре. Мої руки вкриті дрібними порізами від роботи, але я не звертаю уваги. Тітка каже, що я маю бути вдячна за все, що маю. Але що я маю? Стару кімнату на горищі, кілька книжок і пам’ять, яка болить, як свіжий шрам.

Я навчилась мовчати. Мовчання стало моїм щитом. Коли дядько повертається пізно і пахне алкоголем, я роблю вигляд, що сплю. Коли тітка кричить, я просто дивлюся в одну точку. Це найкраща зброя — не відповідати. Бо слова іноді болять більше, ніж удари.

Ігор живе неподалік. Він уже працює — ремонтує трактори й мотоцикли. Коли я бачу його руки, чорні від мастила, мені стає тепло. Він завжди усміхається, навіть коли йому важко. Іноді ми зустрічаємось біля старої верби за селом. Він приносить мені яблука або хліб, а я приношу свої сни. Ми ділимося ними, наче це найбільша розкіш на світі.

– Дано, – каже він, – колись я куплю машину. Ми поїдемо до міста. – А потім що? – сміюся я. – Потім ти підеш в університет. Станеш журналісткою, як мріяла. Я мовчу, бо не вірю. Але мені приємно чути ці слова. Вони нагадують, що я ще жива.

Тітка не любить, коли я спілкуюсь з Ігорем. Вона каже, що «дівчині не личить тинятись із хлопцями». Одного разу вона побачила нас разом і влаштувала скандал. – Ти ганьбиш наш дім! – кричала вона. – Думаєш, хтось захоче сироту без роду і грошей? Мене ніби облили крижаною водою. Але Ігор стояв поруч і не відступив. Він лише сказав: – Її не треба соромитись. Її треба берегти. Тітка з того дня зненавиділа його ще більше.

Я стала частіше писати. Вночі, при світлі лампи, записувала свої думки у зошит. Іноді це були просто фрази: «Хочу втекти». «Не забувай дихати». «Мама, ти би мною пишалась?» Писати — це було як дихати. Бо коли слова виходили назовні, ставало легше.

Ігор іноді жартує, що я народилась не в тому місці. – У тобі є щось міське, – каже він. – Наче ти з іншого світу. – А ти? – питаю я. – Я звідси. Але, може, ти колись забереш мене звідси. Його усмішка тоді змінюється. Вона вже не хлоп’яча, а доросла, трохи сумна. Я відчуваю, як всередині щось тремтить. І боюся зізнатись собі, що це — почуття.

Одного разу в школу прийшла новина — Дмитро і Ліза повернулися в Україну. Вони надіслали листа тітці, що приїдуть навесні. Я почула це випадково, коли підслухала розмову. Тітка сказала дядькові: – Знову приїдуть зі своїми грошима. Треба бути готовими. Я стискала кулаки. Я знала, що знову не побачу ні копійки. Але мені хотілося побачити їх — хоч на хвилину, щоб відчути, що світ не повністю забув мене.

Весна прийшла, як диво. Сніг зійшов, трава зазеленіла, і повітря наповнилось запахом вільності. Я стояла біля верби, коли почувся гул машини. Ігор стояв поруч. Машина зупинилась біля нашого двору, і я побачила знайомі обличчя. Дмитро, Ліза і їхня дочка Марта. Марта була старшою за мене, модно вдягнена, впевнена. Вона усміхнулась, але в її очах була жалість. Я її ненавиділа за цю жалість.

Дмитро подарував мені книгу — товсту, з темно-синьою обкладинкою. – Ти вже велика, – сказав він. – Збережи це. Я відкрила — всередині був лист. У ньому він писав, що батьки мною пишались би, і що він завжди поруч, якщо щось станеться. Я сховала лист у стару коробку під ліжком. Це було єдине, що належало мені по-справжньому.

Ігор став віддалятись. Не тому, що хотів, а тому, що йому треба було працювати. Він їздив у місто, шукав підробітки. Іноді він повертався на кілька днів, приносив мені цукерки і розповідав історії про світ за межами нашого села. Я слухала його, як музику. І в кожному слові відчувала себе ближче до мрії.

Одного вечора він сказав: – Дано, я скоро поїду надовго. – Куди? – спитала я. – До міста. Мене беруть у навчання на автосервіс. Це шанс. Моє серце стислося. Я хотіла сказати: «Не їдь», але промовчала. Бо знала, що він має йти. Він нахилився, поцілував мене в чоло і сказав: – Я повернуся. Обіцяю. І поїхав.

Мені стало пусто. Світ ніби знову втратив кольори. Тітка продовжувала сваритись, дядько бурчав, а я просто жила. Дні тяглися, як сірі стрічки. Лише іноді я діставала ту книгу з листом і перечитувала слова Дмитра. Вони давали мені сили.

Минуло ще кілька місяців. Я навчилась керувати старим трактором, щоб допомагати дядькові. Він дивився на мене з підозрою, але мовчав. Іноді я відчувала, що він змінюється — стає тихішим, мов щось гризе його зсередини. А потім знову вибухав гнівом, і все поверталось, як було.

Одного дня я отримала листа. Від Ігоря. Він писав, що сумує, що місто велике й шумне, але він часто думає про мене. Я перечитувала цей лист сотні разів. І щоразу, коли тітка кричала, я повторювала його слова подумки: «Я повернуся».

Мені здавалось, що ці роки пахнуть попелом. Вони спалили все, що було дитячим у мені. Але десь у тому попелі ще жевріло маленьке полум’я — надія. Я не знала, що попереду буде зустріч, яка змінить усе. І що тоді я вперше дізнаюся, що таке справжня любов — і справжній біль.