Розділ 1 — Коли небо впало

Мені тоді було сім. Я ще вірила, що батьки безсмертні, а небо завжди голубе. Того ранку мама пахла ваніллю, як завжди перед поїздками. Вона цілувала мене в чоло й казала, що повернеться швидко. Я стояла на порозі й махала рукою, поки їхня машина не зникла за поворотом. Вітер грався моїм волоссям, і я сміялася, бо думала, що це тато махає мені через повітря. Через кілька годин по телевізору показали новини. Синє небо, розірваний літак, і дикторка з тремтячим голосом. Я не одразу зрозуміла, чому бабуся впала на коліна й заплакала. Вона лише повторювала: «Немає...». Я тоді не знала, що це означає.

Перші дні після трагедії розчинилися в тумані. Люди приходили, щось казали, гладила мене по голові чужа рука. Я не хотіла, щоб мене гладили — я хотіла маму. Мені снилося, що вона стоїть на хмарі й сміється. Я кричала їй, щоб не йшла, але вона махала рукою і зникала. Одного дня приїхала тітка. Її звали Оксана, і вона пахла холодом. На ній був дорогий плащ, і губи нафарбовані так, що здавалися чужими. Вона говорила спокійно, без емоцій, ніби читає інструкцію. – Тепер я подбаю про дитину, – сказала вона. Бабуся мовчки кивнула, а я не зрозуміла, чому її очі стали скляними.

Дорога в село була довгою. Тітка сиділа попереду з дядьком, а я – позаду, з іграшковим зайцем на колінах. Його мені подарувала мама на шостий день народження. Я стискала його так сильно, що пальці біліли. Дядько Грицько був мовчазним, із важким поглядом. Я боялася його ще тоді, коли він не сказав жодного слова. Коли ми приїхали, мене зустріли старий будинок, запах диму і тиша. Усе було чужим. Навіть повітря.

Перші дні в селі здавалися випробуванням. Тітка будила мене вдосвіта й змушувала носити воду з колодязя. Коли я втомлювалась, вона стискала мені руку й шипіла, щоб не «ледарювала». Я не розуміла, що роблю не так. Мама ніколи не кричала. Тато завжди казав, що я — їхня зірочка. А тут мене називали «дармоїдом» і «міською дівкою». Я плакала ночами, тихо, щоб не почули. Іноді виходила надвір і дивилася в небо — там, де, як мені здавалося, живуть батьки. Я питала їх, чи бачать вони мене. Ніхто не відповідав.

Одного дня в школу прийшов хлопчик на рік старший за мене. Його звали Ігор. Він мав темні очі й усміхався так, ніби світ ще не зіпсований. Ми сиділи за однією партою. Він приносив мені яблука, а я малювала йому смішних котів у зошиті. Тітка не любила, коли я затримувалась після школи. Вона казала, що «світ поганий» і що «дівки повинні працювати». Тож ми з Ігорем спілкувалися потайки. Іноді він допомагав мені носити воду, іноді просто мовчав поруч, коли я плакала. Я відчувала, що він розуміє більше, ніж говорить.

Мені було вісім, коли друзі батьків — Дмитро і Ліза — приїхали в село. Вони привезли квіти, солодощі й теплі обійми. Вони плакали, коли дивились на мене, бо казали, що я схожа на маму. Дмитро дав тітці конверт і прошепотів щось про допомогу. Пізніше я дізналась, що вони висилали гроші на моє утримання. Але я ніколи не бачила тих грошей. Усе зникало в руках тітки. Я продовжувала ходити в старому пальті, яке було мале ще два роки тому.

Минали роки. Мені стало десять. Потім одинадцять. Я вже не плакала ночами — навчилась мовчати. Моє дитинство закінчилося не тоді, коли загинули батьки. Воно закінчилося, коли я вперше почула, як тітка сміється, кажучи, що «бідні сироти мають знати своє місце». У ті моменти мені хотілося втекти кудись далеко. Але я не мала куди.

Ігор залишався поруч. Ми дорослішали разом — серед полів, пилу, криків і коротких літніх вечорів. Він мріяв стати механіком, я — журналісткою, хоча ніхто в це не вірив. Іноді, коли сонце заходило, він казав: – Колись ми поїдемо звідси, Дано. І забудемо все це. Я кивала, хоч не вірила. Бо тут, у цьому домі, мене тримала не лише тітка, а й страх. Страх бути нікому не потрібною.

Одного зимового ранку я прокинулась від того, що тітка кричала. Вона тримала в руках лист — ще один переказ від Дмитра. Вона рвала його на шматки, а потім кинула мені під ноги. – Вони не для тебе! – кричала вона. – Вони для нас, щоб ти мала дах над головою! Я мовчала, бо знала: кожне слово може коштувати мені вечері.

Того вечора я знову дивилась у небо. Воно було чорне, мов дірка, в яку зникло все хороше. Я прошепотіла: – Мамо, тату, дайте мені сили. І мені здалося, що зірка мигнула сильніше, ніж завжди.

Я не знала тоді, що це лише початок. Що попереду — довгі роки боротьби, перше кохання, біль, зрада і… диво. Небо впало одного разу. Але я ще не знала, що зможу підняти його знову.