1 розділ – сон чи реальність?

Шторм. Ураган. Дощ. Скажений вітер зносив всі будинки та дерева навколо. На мить стало темно, на ту саму мить, після якої все змінилось. Залишилися тільки темрява та пустота.

Двоє людей стояли неподалік від місця подій. Ураган був у міліметрах від них. Та не чіпав цих людей. Вони не боялись, лиш просто спостерігали. Тримаючись за руки, подружжя не відходило, не втікало, не просило про допомогу. Вони більше не боялись, їм не страшно.

Знову темрява. Десь  вдалині чується ніжний жіночий голос. Такий рідний серцю голос. «Крок у крок… день за днем..».

Раптом все стихло, ні звуків, ні криків, ні голосів. Лиш темрява, чорна пуста темрява…

***

Різко розплющивши очі, Тайлер підірвався на місці та різко сів на ліжку. Його світле волосся було мокрим, а з тіла стікав піт.

Знову цей сон. Чим частіше він снився, тим більше Тайлер втрачав контроль над собою. Щоночі, він бачив тих самих людей, те саме місце.

Він провів руками по своєму вологому волоссі пісочного кольору. Повернувши голову, його погляд зупинився на фотографії, яка стояла на тумбі біля ліжка. На старому фото були жінка у білосніжній весільній сукні та чоловік у класичному чорному костюмі.

Тайлер добре знав ці обличчя. Його батьки. Це ті самі люди, які снилися йому щоночі. Яких він втратив, яких він не побачить… Смерть батьків розрушила всю дитячу радість, яка була в душі юнака. Життя хлопця стало іншим, не таким як завжди.

Повільно приводячи дихання в норму, Тайлер підвівся з ліжка. Було ще дуже рано, близько сьомої години. Сонце ледь пробивалося крізь щільно закриті штори, а з вікон долинав спокійний шум моря. Хлопець повільно підійшов до вікон та розсунув коричневі штори. Його простора кімната вмить залилась сонячним світлом. У вікні був неймовірний вид на море. Хвилі одна за одною заспокійливо коливались. Жити тут було одним задоволенням. Сент-Біч — єдине місце, де можна почуватися добре.

Тайлер одягнув футболку та вʼяло поплівся в ванну, що була одразу біля його спальні. Привівши себе в порядок, хлопець вийшов зі своєї кімнати. Сонячне світло огорнуло довгий світлий коридор. Підлога ледь-ледь поскрипувала під ним, але інші мешканці будинку вже прокинулися, тому причин хвилюватись, що скрип розбудить когось, не було. Тайлер спустився сходами, та одразу потрапив на кухню обʼєднану з вітальнею.
 

За плитою стояла висока та струнка блондинка та готувала сніданок. Почувши звуки, дівчина різко обернулася та зустріла його своїми голубими очима.
 

— Доброго ранку, Тай! — вигукнула дівчина та любʼязно усміхнулась.

— Доброго ранку, Селено. — Тайлер намагався говорити спокійно, але збите дихання його видавало.

— Бачу, ти сьогодні знову не в гуморі. — почувся голос з іншої сторони кімнати. На великому білому дивані перед телевізором сидів Джек. Це був високий брюнет, 17-ти років, вчився і жив разом з Тейлером і Селеною. Джек чистив дошки для серфінгу, на яких вони вчора каталися по хвилях. Його каштанове коротке волосся виглядало з синьої кепки, повернутої козирком назад.
 

— Знову цей сон? — Селена залишила біля раковини всі кухонні прибори та знову звернулась до Тайлера.

Тайлер повільно кивнув головою. Селена і Джек знали про його дивні сни, які часто йому дошкуляли. Він сів на диван поруч з Джеком, а той відклав глянув на Тайлера співчутливим поглядом, відклав свої дошки та закурив сигарету, яку тримав у роті до сих пір. Селена вмостилася на мʼякому невеликому кріслі навпроти хлопців.

— Я вже втомився. Кожного разу одне й те саме. Цей сон надто реалістичний, я відчув ніби вони живі, ніби я поруч з ними. — блондин стомлено підпер голову руками.

— Тайлер, пройшло вже два роки, з того часу як твоїх батьків немає. Ти ж розумієш, що вони загинули, так? — сказала Селена і подивилась на Джека, чий погляд безпорадно метався зі сторони в сторону.
 

Ці слова кожного разу ранили Тайлера до болі. В грудях аж пекло від таких думок. Два роки тому його батьки зникли під час шторму у Флориді. З того часу від них жодної звістки.
 

— Ні, я не вірю в це! — гучно відповів Тайлер, — Мої батьки живі, вони просто зникли. Я знайду їх.

— Але якщо не зникли? Якщо не знайдеш? Мені здається, це просто марні надії, Тай. — спокійним тоном заговорив Джек. Спочатку він вірив, що батьки друга живі, але після стільки часу — це вже просто неможливо.

Тайлер приречено видихнув. Він не хотів у це вірити. Він боявся, що якщо повірить у те, що його батьки мертві, то він ніколи не знайде їх. І байдуже, що його друзі не вірять в це. Він знайде їх. Він віднайде правду.

— Гаразд, друзі, проїхали. Я в порядку. В нас багато справ на сьогодні, ви готові?

Юнаки піднялись зі своїх місць і пішли снідати, щоб підкріпитися для нового дня.

Після сніданку, Тайлер, Селена і Джек пішли на пляж, щоб прибрати на їхньому човні. Погода була теплою та сонячною, на небі не було жодної хмари, тому на причалі було багато моряків, які відправлялись в заплив.

Вони обійшли невеликий чорний катер, на якому майорив американський прапор. Знизу великими білими буквами писало «Пустельні драйвери».

Друзі зайнялися чисткою катера, який перейшов Джеку від його батька. Сонце обпікало ніжну і світлу шкіру Селени, тому вона накрила плечі білою сорочкою.

— Хей, роботяги! — раптом почувся знайомий голос ззаду. Тайлер обернувся і побачив Левіса Троєра – їхнього вже колишнього однокласника та сина місцевого бізнесмена. Типічний і грубий багач, що тут ще сказати, — Останній раз я бачив, щоб ви так працювали, коли прибирали в мого тата на яхті після випускного зі школи. Памʼятаєте?

Левіс єхидно усміхнувся.

— Як же таке забудеш, якщо це було три тижні тому. — знервовано відповів Джек.