Розділ 4. Лев

Ніч у маєтку Матвія завжди була часом загострених чуттів. Я сидів у своєму кабінеті, де єдиним джерелом світла були мерехтливі екрани моніторів, що транслювали стерильну тишу периметра. Я чекав на дзвінок від Олени бо звик, що вона тримає мене в курсі після кожної сесії. Проте телефон мовчав.

Коли екран мобільного спалахнув іменем Кирила, я відчув, як усередині все напружилося, була майже північ.

— Леве, — голос брата в слухавці тремтів. Це був не той холодний метал, до якого я звик, а щось живе, пульсуюче.

— Що сталося? — Я миттєво підвівся, відкидаючи крісло. — Еві гірше? Чому Олена мені не зателефонувала? Вона ж казала, що сесія через три дні...

— Вона сама попросила про розмову раніше, Леве. Сьогодні. І те, що сталося, я досі не можу в це повірити.

Я застиг, дивлячись на власне відображення у темному склі монітора. Мене охопила лють, чому ця жінка вирішила діяти за моєю спиною? Але наступні слова Кирила змусили мене забути про гнів.

— Вона дістала речі Анни, — видихнув брат. — Ті білі носочки, які я купив у перший же день, коли ми дізналися. Вона тримала їх у руках і розповідала Олені про той ранок. Про те, як ми були щасливі.

Я повільно опустився назад у крісло. Повітря в легенях стало замало.

— Вона сама почала говорити про це?

— Так. Вона не плакала, Леве, Ева згадувала Анну як частину нашого життя, а не як вирок. Олена просто слухала. Вона дала їй простір, якого я, мабуть, не зміг дати всі ці місяці. Знаєш, Еві зараз спить. Вперше за довгий час вона заснула без ліків, просто втомилася від того, що виговорилася.

Я мовчав. У моєму світі, де проблеми вирішувалися силою, а шрами лише множилися, такий прогрес здавався чимось нереальним. Я був готовий до того, що Олена випише нові таблетки або порадить іншу клініку, але щоб просто розмова про білі носочки змогла пробити стіну, яку не зруйнували навіть гори Швейцарії?

— Ти віриш їй, Кириле? — Запитав я, намагаючись повернути собі звичний скепсис.

— Я вірю своїм очам, брате, — твердо відповів Кирило. — Вона повернула мені надію. Олена сказала, що це лише перший крок, і завтра може бути важко, але сьогодні я знову бачив свою дружину, а не її тінь.

Ми поговорили ще кілька хвилин, і коли я поклав слухавку, тиша в кабінеті здалася мені іншою. Не такою загрозливою.

Я відчував роздратування на Олену за те, що вона не попередила мене про зміну графіку, але водночас десь глибоко під бронею ворухнулося почуття, яке я давно випалив у собі. Вдячність. Ця жінка зі своїм м’яким кардиганом і спокійним поглядом робила неможливе, вона латала душі людей, яких я вважав остаточно зламаними.

Я знову глянув на монітори. Моя робота - охороняти тіла, а її робота - рятувати те, що всередині. І вперше в житті я був згоден з тим, що її зброя виявилася потужнішою за мою. Проте я все одно збирався зателефонувати їй завтра. Не як замовник, а як людина, яка хоче зрозуміти: як вона це робить? І чому кожна новина від неї змушує моє власне серце битися так нерівно?

Ранок у маєтку почався з вогкої прохолоди, яка зазвичай обіцяла важкий день. Я пройшов через пост охорони, автоматично фіксуючи кожну деталь: положення зброї у хлопців, їхню зосередженість, ритм обходу периметра. Все працювало як годинник. Але всередині мене цей годинник уперше за багато років почав збиватися з ритму.

Матвій чекав на мене на терасі. Перед ним стояла чашка еспресо, а погляд був спрямований на сад, де дванадцятирічний Демієн відпрацьовував стійку, яку я показав йому вчора.

— Леве, сідай, — Матвій кивнув на крісло навпроти. — Я бачу по твоїх очах, що ти не спав. Є новини від Кирила?

Я мовчки опустився в крісло, дивлячись на свої руки. Потім підняв погляд на боса.

— Знаєш, Матвію, дякую, за рекомендацію Олени.

Матвій злегка підняв брову, відставляючи чашку. Для нього моя пряма подяка була рідкістю.

— Отже, спрацювало?

— Вчора Евелін сама попросила про розмову. Вона дістала дитячі речі. Ті самі, які вони з Кирилом ховали від самих себе місяцями. Вона говорила про Анну. Не про смерть, а про те, як вони її чекали. Ця жінка, Олена, вона зробила за два сеанси те, що не зміг зробити клімат Швейцарії та найкращі препарати. Вона витягла з Еви перший справжній спогад, який не приніс болю.

Матвій ледь помітно посміхнувся, дивлячись на Марію, яка з’явилася в дверях маєтку.

— Марія знала, кого радити, радий за Кирила, Леве. Йому це було потрібно.

Я підвівся, перевіряючи телефон.

— Я залишаю тут посилену групу. Хлопці знають, що робити, мені потрібно поїхати у справах.

Вийшовши до машини, я відчув, що не зможу чекати вечора. Пальці швидко набрали повідомлення:

Лев: Їду до вашого офісу. Нам потрібно поговорити.

Відповідь прийшла, коли я вже виїжджав на шосе:

Олена: У мене зараз консультація. Вам доведеться почекати щонайменше сорок хвилин.

Я лише хмикнув. Почекати, так почекати. Паркуючись під її офісом, я вимкнув двигун і просто сидів у тиші, спостерігаючи за людьми на вулиці. Сорок хвилин здалися вічністю, але коли двері бізнес-центру відчинилися і я побачив її, все роздратування зникло. Вона виглядала втомленою, але в її очах світилася та сама незворушність, яка так бісила мене під час першої зустрічі.