I частина: "Там, де живуть серця". Розділ 1. Лев

П'ятнадцять років тому світ навколо нас пахнув мастилом, порохом і дешевим азартом. Ми з Кирилом були молоді, нахабні й вірили у власну безсмертність. Ми працювали на батька Демієна, чоловіка, чиє слово в наших колах було законом, а гнів стає вироком. Мафія не пробачала слабкості, і ми з братом робили все, щоб нас вважали сталевими.

Проте того вечора сталь у моїх жилах почала кришитися.

Ми були в гаражі, чистили зброю після чергового «доручення», коли телефон Кирила розірвав тишу. Його обличчя, зазвичай спокійне і зосереджене, миттєво зблідло. Евелін. Вона була вдома, на сьомому місяці вагітності, чекаючи на нашу маленьку Анну.

— Леве, погнали! — Крикнув Кирило, зриваючись з місця. — Передчасні, вона каже, що дуже боляче.

Ми мчали нічним містом так, ніби за нами гналися всі пси пекла. Кирило стискав кермо до білих кісточок, його губи беззвучно ворушилися, він молився, хоча ми вже давно забули дорогу до храму.

Лікарня зустріла нас стерильним холодом і різким запахом антисептиків. Еву одразу забрали. Ми залишилися в коридорі, де кожна хвилина розтягувалася в нескінченність. Кирило міряв кроками підлогу, а я просто стояв, притулившись до холодної стіни, відчуваючи, як піджак тисне на кобуру. Тут наші пістолети не мали жодного значення.

За дві години двері родової зали відчинилися. Лікар вийшов до нас, він виглядав виснаженим, а його погляд не обіцяв нічого доброго.

— Пане Кириле, — голос медика був тихим, але він пролунав як постріл. — Стан критичний. Почалася масивна кровотеча, ми не можемо врятувати обох. Нам потрібен ваш вибір, прямо зараз. Кого ми рятуємо: матір чи дитину?

Світ навколо мене зупинився. Я бачив, як Кирило похитнувся, наче від фізичного удару. Його очі наповнилися таким відчаєм, якого я не бачив ніколи: ні під кулями, ні під тортурами.

— Що ви верзете? — Кирило схопив лікаря за халат, його голос зірвався на хрип. — Рятуйте обох, я заплачу будь-які гроші! Я вб'ю за вас, якщо треба! Врятуйте їх обох!

— У нас немає часу, — лікар м'яко, але рішуче відсторонив його руки. — Кожна секунда зволікання вб'є і жінку. Вибирайте.

Кирило замовк. Він дивився на зачинені двері, за якими помирала жінка, що була його повітрям, і дитина, яка мала стати нашим майбутнім. Я бачив, як його кулаки розтиснулися. Він здався.

— Еву, — видихнув він так тихо, що я ледь почув. — Рятуйте мою дружину.

Він опустився на пластикове крісло, закривши обличчя руками. Я сів поруч, поклавши руку йому на плече. Ми сиділи так у повній тиші, поки за стіною згасало життя маленької Анни, яку ми так мріяли тримати на руках. Доньки, яка мала змінити наш закривавлений світ.

Ми втратили її тієї ночі. І хоча Евелін вижила, частина Кирила померла разом із тією ненародженою дівчинкою.

Саме тоді я вперше зрозумів: мафія може захистити тебе від ворогів, але вона безсила перед долею.

Наступні тижні перетворилися на суцільне марево з порожнечі та обов’язків. Евелін повернулася додому, але це була не та жінка, яку ми знали. Вона не плакала, просто згасала, дивлячись у вікно годинами, наче намагалася розгледіти там те, чого вже ніколи не буде. Вона не тямилася від втрати, а тиша в їхній квартирі стала настільки густою, що в ній було важко дихати навіть мені.

Я взяв на себе всі доручення Матвія. Я працював за двох, а то й за трьох, аби дати Кирилу можливість бути поруч із нею. Я бачив, як брат щодня помирає від власного безсилля. Особливо після того, як лікар, уникаючи погляду, виніс остаточний вирок: Ева більше не зможе мати дітей. Це була крапка. Остання нитка, що зв’язувала їх із мрією про майбутнє, обірвалася.

Одного вечора ми зустрілися в кабінеті Матвія. Повітря було важким від диму сигар та невисловлених слів, Кирило виглядав так, ніби постарів на десять років.

— Я їду, Матвію, — глухо сказав брат, дивлячись на господаря маєтку. — Я забираю Еву, і ми переїжджаємо до Швейцарії. У неї там є далека родина, будинок у горах, я маю вивезти її з цього міста. Тут кожна вулиця, кожна дитяча коляска на тротуарі вбиває її.

Матвій нахмурився. Він не любив відпускати своїх людей, а Кирило був його правою рукою, його кращим оперативником. Проте Матвій не був просто босом, він також був батьком. Його дванадцятирічний син, Демієн, у цей час, мабуть, був у своїй кімнаті під наглядом вчителів, і я знав, як Матвій тремтів над кожним подихом спадкоємця.

— Ти знаєш правила, Кириле, — повільно промовив Матвій, крутячи в руках важку золоту запальничку. — Звідси не йдуть просто так, тим паче зараз, коли справи вимагають повної віддачі.

— Мені байдуже на правила, — Кирило вперше за всю службу подивився на Матвія без тіні поваги, лише з відчаєм. — Якщо я залишуся тут, я втрачу дружину, або вона вкоротить собі віку, або я збожеволію. Я маю почати все з чистого аркуша. Без крові, без зброї і без цього проклятого життя.

Матвій довго мовчав, його погляд зупинився на мені. За всі ці роки я був чи не єдиним, кому Матвій дозволяв бачити Демієна. Він довіряв мені безпеку сина, бо знав мою відданість. Можливо, саме ця думка про власну дитину і зламала його спротив.

— Іди, — нарешті видихнув Матвій, і це слово далося йому важко. — Їдь. Я не хочу бути тим, хто доламає те, що ще залишилося від твоєї сім'ї. Я сам батько, Кириле, і я не знаю, чи зміг би я взагалі дихати, якби таке трапилося в моєму житті.