Там, де живуть кошмари

Там, де живуть кошмари

Я прокинулася у зім’ятому та просякнутому потом ліжку. Тіло все ще пам'ятало тортури. Було боляче, особливо рукам. Їх він любить мучити найбільше. Ефект препаратів з кожним разом стає все слабшим. Тож я встала, поставила кістляві ноги з обвислою шкірою на холодну підлогу, накинула халат і кинулася шукати залишки ліків по маєтку.

За вікном все ще була ніч, чи це вже інша? Я давно спалила всі календарі. Коли пропускаєш дні по той бік сну — слідкувати за часом стає нестерпно. Світло від свічки лагідно освітлювало шлях поміж самотніх коридорів. Портрети давно загиблих родичів похмуро споглядали на мене. Дядько Френк з чудернацькою перукою на голові завжди смішив мене, а кузина Фріда викликала лише огиду своїм сухим поглядом і скошеною в невдоволенні посмішкою. Ненавиджу її. Але вони є одними з небагатьох, хто залишився тут зі мною. 

Відчинивши скрипучі двері в комору, ледь не запуталася в павутині. Ліки повинні бути десь тут. Десь неподалік. Руки все ще тряслися від болю, ніби награвали на уявному піаніно швидку мелодію. Я знайшла бажане лише через якийсь час і одразу ж впустила пляшечку на підлогу.

            Дідько! 

— Яка незграбна дівчинка, — лунало з тіні комори. Голос був пронизливий, як завірюха під час заметілі. – Вони тобі вже не допоможуть. Лягай спати, і я тебе покараю!

Я лише кинула сповнений ненависті погляд в темінь і впала на коліна, торкаючись губами підлоги. З жадібним сьорбанням всотувала кожну краплину рідини, яка вже перемішалася із брудом. На фоні лунав сміх, голосний, від якого сильно боліла голова. Було відчуття, що комора вібрує в такт з реготом. Слідом я ненароком порізала нижню губу об уламок скла пляшечки, але цей біль – ніщо порівняно з тим, що мене чекає там, по той бік сну. Нарешті я випила достатньо, щоб сміх затих, а згодом і зовсім зник. Сидячи на підлозі, я підняла голову догори, кров червоним водоспадом крапала з рота на підлогу, але тепло рани нагадувало, що я все ще жива, все ще дихаю. Я виграла трохи часу. Знала, що більше відтермінувань не буде. Це була остання пляшка. І завтрашнього дня теж вже не буде, якщо я щось не зроблю. Останній раз я витримала тридцять шість годин без сну. Цього разу, можливо, зможу більше.

В маєтку вільно гуляв вітер, було прохолодно. Схоже, десь на верхніх поверхах розбилось вікно. Я давно там не була — занадто складно підійматися вже по сходах. З залишків їжі змогла зробити собі сніданок чи вже вечерю. А пізніше із чашкою чаю я дійшла до бібліотеки та здула пилюку із залишків книг. Серед них були: окультні трактати, книги з психології й міфи та легенди про світи сновидінь. Я прочитала їх по колу вже декілька разів, але так і не знайшла відповідей. Худі пальці самі схопили одну з них, і я знов маніакально почала їх вивчати. 

Очі починають злипатися. Пазуриста рука на секунду схопила мене за плече, і я злякано обернулася. Позаду нікого не було, здалося. Він любить гратися. Змушує прокидатися, щоб втомити якнайбільше. Щоб довше була із ним там. Смикнувшись, я ненароком пролила залишки чаю на підлогу. Згадалася свіжа рана на губі, від неї вже залишилась засохла скоринка. Втомленно я взялася витирати пляму на підлозі старими газетами. Я рвала одну сторінку за іншою, але здавалось, що це не приносило ніякого результату, ніщо не допомагає! Я не бачила виходу! Мої рухи стали різкими. І вже витирала не залишки чаю, а кров зі стертих пальців. Зі злості я повалила на підлогу стоси книг. В мене не було сил кричати. Тож просто впала на хідник і намагалася заплакати. По синцях і мішках під очима прокотилася самотня сльоза, яка впала на зім’яту сторінку газети. Зверху було зображено оголошення із карикатурним чоловіком у циліндрі й вусами у формі півмісяця:

Вас переслідують кошмари наяву?

Не можете виспатися? 

Інноваційне рішення науки — всотувач негативної енергії! 

Телефонуйте нам! Телефонуйте швидше! 

І ми будемо у вас менше ніж за добу!

Швидке рішення! Без препаратів і рецептів. 

Лікування тут і зараз.

Я тримала цей потертий лист паперу і подумала: “А що ще мені втрачати?”. Після декількох коротких пронизливих гудків з іншого боку швидко відповіли. Схоже, не одній мені не спалося. Я змогла лише вичавити з себе адресу і “допоможіть”. Давно я не чула власного голосу. Він був хриплим і тихим. Але на іншому боці відповіли:

– Зрозумів, скоро будемо, чекайте і не спіть стільки, скільки зможете. 

Із-за плеча із реготом почулося:

– Вже я їй точно не дам спати.

***

Стукіт у двері налякав настільки сильно, що на секунду здалося, що серце зупинилося. Пройшло чотирнадцять годин з моменту дзвінка. Я ковтнула й повільно підійшла до дверей, огорнута ковдрою, та тримаючи свічку у руці. За крок від дверей знов пролунав лячний стукіт, на цей раз ще сильніший.

– Пані, ви там? Ви не спите? 

Мені хотілося відповісти, що ні, але з горла лише вивільнився легкий подих. 

Відчинивши двері, всередину різко, як блискавка, увірвалися хлопці, що світили навколо олійними ліхтарями. Побачивши мене, вони здригнулися й перелякалися. З вулиці витягнулася охайна рука в костюмі й відштовхнула їх в сторону.