Розділ 10

Розділ 10

Денис довго мовчав, не відриваючи погляду від Божени. Її слова боляче вдарили в його товстий кокон не проникного ні для кого захисту й мовчання, який він так старанно вибудовував усі ці місяці після лікарні. Чоловік ховав усі свої кошмари в собі і не хотів, щоб хто-небудь дізнався, що він і досі прокидається з криками і в холодному поту від страшних снів-спогадів…

Дівчина не відводила очей, і Денис зрозумів, що вона питає не тому, що хоче пожаліти, а тому, що бажає підтримати… Але… Денис не хотів цього, не бажав пвдтримки… Чи бажав?

— Знаєш, Божено, напевно, ніхто не спить міцно після того, як побував у пеклі, — нарешті хрипко промовив чоловік. Він вилив залишки чаю зі своєї чашки на землю і почав закручувати кришку термоса. Його руки зрадливо тремтіли, і Денис злився на себе через це. — Ти маєш рацію. Мої кошмари завжди зі мною. Але я намагаюся з ними жити, розумієш? Намагаюся робити вигляд, що все нормально.

— Гм. Робити вигляд — це не вихід, — тихо заперечила дівчина. — Рано чи пізно те, від чого ти втікаєш, тебе наздожене.

— Напевно, воно вже наздогнало, — задумливо і майже пошепки, наче самому собі, сказав Денис. — Думаю, нам час повертатися додому. Вибач, що зіпсував тобі відпочинок, але… Я, як виявилося, щось зовсім не в настрої для лісових прогулянок.

Божена не стала сперечатися, тільки кивнула, підхопила свій рюкзак і сіла в машину.

Дорога назад минула в майже повній тиші. Денис вів машину живою рукою, а протез лежав на його колінах, чомусь він геть не хотів нею рухати. Якби не було поруч Божени, то взагалі зняв би його. Денису здавалося, що вся ця нерухомість його протезу була оманливою, бо підсвідомо, на грані сприйняття, відчував, що там, де в нього знаходиться роз'єм на плечі, ледь помітно щось рухається. Ох, невже симбіонт і справді зачаївся в його тілі?

Божена всю дорогу дивилася у вікно, занурена у власні думки, і лише коли вони в'їхали у місто, вона повернулася до Дениса.

— Дякую за поїздку і компанію, — сказала вона, коли він зупинив машину біля її будинку. — Незважаючи ні на що, мені було приємно вирватися з міста хоч ненадовго. Крім того,я все-таки назбирала трохи грибів, на юшку вистачить.

— І я тобі дякую, Божено. Вибач, що так вийшло, — спробував посміхнутися Денис, але, напевно, в нього вийшло не дуже вдало, бо дівчина спохмурніла.

— Все нормально, Денисе. Ти… Ти подзвони мені. Ну, коли будеш готовий поговорити, — вона багатозначно подивилася йому в очі, а потім на його протезну руку, а потім вийшла з машини.

Денис почекав, поки за нею зачиняться двері під'їзду, і аж тоді прогнав зі свого обличчя ненатуральну посмішку.  Трясця! Усе летить шкереберть! А йому так подобається ця дівчина! Якби не протез, не ці дивні події, то він зараз просто насолоджувався б прогулянкою з Боженою у лісі, а потім вони б запалили вогнище, насмажили б грибів, сміялися, відпочивали… Можливо, він зміг би її поцілувати, адже це бажання виникло у нього в ту першу мить, коли він побачив її, і було постійним, коли вона була поруч…

Роздумуючи над усім цим, Денис швидко доїхав до свого дому. А вдома він одразу ж дістав фотоапарат і поспішив до свого комп'ютера, витягнув карту пам'яті з фотографіями, зробленими сьогодні в лісі, і завантажив на жорсткий диск. Він почав переглядати знімки, шукаючи останні, а коли знайшовши, то дуже довго їх розглядав.

Божена стояла біля куща зі своїм великим грибом, весела, вродлива, усміхнена…

Денис шумно видихнув і відкинувся на спинку крісла, перевівши погляд зі щасливого обличчя дівчини на те, що його лякало. На великому екрані комп'ютера все мало ще страшніший вигляд, аніж на маленькому дисплеї фотоапарата. Ліс за спиною дівчини залишався звичайним, яскравим і осіннім, але простір на передньому плані, між об'єктивом і самою Боженою, був затягнутий напівпрозорим сірим маревом. І з цього марева, ніби виповзаючи з нижніх країв кадру, прямо від самого Дениса, до дівчини тягнулися чорні й розмиті нитки. Денис узяв мишку і максимально збільшив масштаб зображення. Це був не просто цифровий шум, який інколи з'являється на фото. Ті чорні пасма були схожі на мацальця, що виринали з його боку і мали чітку структуру! Вони нагадували чорні переплетені вени чи капіляри, такі самі, які він бачив раніше на своєму плечі. На їхніх кінцях, якщо знати, що роздивлятися (а Денис знав!), виднілися мікроскопічні гачки чи присоски. Дениса пересмикнуло від огиди, а також від усвідомлення того, що ті симбіонти з Яблуневого, котрі, як виявилося, все-таки живуть у ньому, використали фотоапарат через його руку. І це дивне сприйняття світу зафіксувалася на фотографії, і навіть більше, хижа химера, котру неозброєним оком не можна було побачити, неначе тягнулася до Божени.

​Але найцікавіше і найнезрозуміліше було навколо самої Божени! ​Денис перетягнув фотографію до фігури дівчини і почав розглядати простір безпосередньо навколо неї. Вимальовувалася дуже дивна картина: чорні нитки-пасма симбіонта немовбито натикалися на якусь невидиму перепону сантиметрах у двадцятих від тіла Божени. Вони згиналися, деформувалися і ніби ковзали по чомусь невидимому, не в змозі проникнути далі і доторкнутися до дівчини.

— Що ж це таке? Невже наша зустріч не випадкова? Невже вона щось знає? — прошепотів Денис собі під носа, розмірковуючи про те, що дівчина недарма сьогодні завела розмову про його втрачену руку і приховані страхи.

Дивно, але і справді складалося враження, що Божена має навколо себе якийсь захист, бар'єр, котрий відштовхував симбіонтів. Гм. Невже вона знала щось про його руку з самого початку, ще там, на виставці? А вчорашній її колишній і начальник, цей слизький тип Германа, який із таким хворобливим інтересом витріщався на його протез! Невже це не випадкова зустріч? Може, і він щось знає про це? Чорт, все так заплутано І незрозуміло!