Розділ 7

Розділ 7

Його праве плече під курткою раптом обдало гарячою хвилею. Шкіра навколо роз'єму, де жива рука з'єднувалася з протезом, стала гарячою, і Денис просто фізично відчув, що всередині його протезу щось неначе зарухалося, а рука напружилася сама по собі. Здавалося, що його рука реагувала на присутність цього Германа не як на простого нахабу, а як на хижака і пряму небезпеку.

Денис різко підвівся з лавки, мимоволі закриваючи собою Божену, і випростався на повен зріст. Він був трохи вищим за цього сноба, і зараз йому дуже хотілося стерти ту самовпевнену посмішку з його насмішкуватого обличчя.

— У дівчини вихідний. І, здається, вона дуже ясно сказала, що розмову закінчено. Є якісь проблеми? — промовив Денис жорстко.

Герман нарешті перевів погляд на нього. Його очі спочатку зверхньо і байдуже ковзнули по обличчю Дениса, але як тільки вони опустилися нижче й подивилися на долоню його правої руки, яка виглядала з-під рукава куртки, у погляді незнайомця щось невловимо змінилось і байдужість миттєво зникла.

На обличчя Германа з'явилася дивна оцінювальна посмішка, від якої Денису стало якось не по собі.

— Жодних проблем, — тихо, майже вкрадливо промовив чоловік, не зводячи очей із протеза. — У вас чудовий протез. Гм. Надзвичайно тонка інженерна робота, можна навіть сказати, гм, унікальна експериментальна модель. Сподіваюся, вона не завдає вам дискомфорту? Швидко прижилася?

Денис спохмурнів. Звідки цей чоловік міг знати, що це експериментальна модель? Чому в нього такий специфічний, навіть хворобливий інтерес до чужого каліцтва?

— А вам не здається, що це неввічливо, вказувати людині на її каліцтво? А ви, власне, хто такий? — Денис змусив себе вольовим зусиллям розслабити штучні пальці, які самі по собі почали стискатися в кулак, готові до удару.

Герман проігнорував його запитання. Він знову подивився на Божену, яка сиділа бліда, як крейда, і притискала до себе Денисів планшет, ніби це було рятувальне коло.

— Подзвони мені, Божено, — вже без жодної посмішки і наказовим тоном кинув він дівчині. — І зроби це до того, як керівництво дізнається про твої експромти.

Він розвернувся і неквапливим пішов геть алеєю, швидко розчинившись у натовпі перехожих.

Кілька секунд біля лавочки панувала тиша, було чути лише, як шумить вода у фонтані та грає саксофон удалині. Денис всівся назад на лавку. Відчув, як його протез розслабився, а дивний жар у плечі поступово почав зникати.

— Хто це збіса такий був? — похмуро запитав він, поглянувши на дівчину. — Твій колишній?

— І те, і інше, — Божена опустила очі. — Це мій колишній хлопець і мій колишній керівник, Герман. Дуже неприємна, жорстока і мстива людина. Колись я зробила велику дурницю, дозволивши собі змішати особисте з роботою. Він із тих, хто щиро вважає, що близькі люди і співробітники — це просто його абсолютна власність, з якою можна робити все, що завгодно, і яка не має права піти. Вибач, Денисе. Він усе зіпсував. Не очікувала його тут зустріти.

Вона намагалася зробити вигляд, що вже опанувала себе, але Денис бачив, як дрібно тремтять її пальці, і зненацька зрозумів, що дівчина злякалася. Її переляк був дуже щирим, не награним, і це відбило у чоловіка будь-яке бажання розпитувати її далі. Принаймні, на зараз, треба було дати Божені час оговтатись і заспокоїтися.

До розмови про ту дивну фотографію з чорними мацальцями у вітрині вони більше не повернулися. Момент був безповоротно втрачено. Божена спробувала перевести тему на щось нейтральне, запитала про його улюблених сучасних фотографів, але розмова не клеїлася, бо напруга після візиту Германа висіла між ними якимсь неприємним бар'єром. Денис відповідав на запитання діачини, але його думки були далеко звідси. Він раз у раз подумки повертався до тієї миті, коли Герман дивився на його протез. І, чорт забирай, у тому погляді не було цікавості звичайної людини. Трясця, Герман дивився на цю руку так, ніби знав про неї набагато більше, аніж сам Денис!

А ще чоловіка лякала реакція власного тіла. Рука чомусь відчула дивну загрозу ще до того, як Герман відкрив рота і почав говорити. Денису здалося тоді, що вона реагувала не на інтонацію чи слова, а на саму людину, конкретно на Германа. Денис похитав головою, відганяючи свої похмурі думки, і глипнув на Божену, зрозумів, що їй теж було явно незатишно після розмови з колишнім.

— Божено, — запитав Денис, перебиваючи незручну паузу, — настрій усе одно вже зіпсовано, і залишатися тут, озираючись, чи не з'явиться цей придурок знову з натовпу, якось не хочеться. Попереду ще пів суботи і ціла неділя. А оскільки в нас вихідні, то, може, прогуляємося кудись за місто?

Божена трохи здивувалась, але потім посміхнулась і кивнула.

— А давай! — навіть зраділа вона. — Поїхали в ліс! Проте сьогодні вже, напевно, пізно. Давай завтра зранку! На днях же пройшов гарний дощ, зараз якраз можна гриби збирати. Я знаю одне чудове місце за містом. Там тихо, повітря чисте і майже нікого немає...

Від слова «ліс» у Дениса десь глибоко всередині ворухнувся неприємний холодок, чомусь згадався ліс навколо Яблуневого, але він прогнав цей страх і ствердно кивнув. Зрештою, це ж просто звичайний осінній ліс, а йому зараз справді було потрібно змінити обстановку і відпочити…