Приїзд до села

— Остапе, подай-но мені мою сумку, — звернулася до мене мама, щось шукаючи в бардачку.

Я підвівся та, намагаючись не звалити велику Пізанську вежу з речей, дотягнувся рукою до маминої зеленої «цукерки».

— Ось, тримай.

Вона посміхнулася мені своїми червоними губами і продовжила щось казати татові.

Палюче сонце пробивалося через подряпані вікна старенької «Тойоти», зігріваючи повітря так, ніби ми опинилися всередині татової улюбленої бані. Я ліг на сидіння, закидаючи ноги на одну з великих сумок, та вже другу годину дивився на дерева, що швидко змінювали одне одного вздовж траси. Нудьга та й годі.

— Мам, скільки нам ще їхати?

— Недовго. Десь пів години.

Кіт, якого теж довелося везти з нами, влігся на мої коліна, наче й зовсім не зважав на спеку. Руде хутро немов палало, от я і задивився.

— Остапе, дивись хто, — з посмішкою промовив батько, вказуючи пальцем поперед себе.

За пагорбом з'явилася невеличка хатинка.

Біля воріт уже стояв дідусь, привітно махаючи рукою, а за ним бігла бабуся з повною тацею свіжих пиріжків. Мама помахала у відповідь, а я висунувся у вікно.

— Як доїхали, га, Павле? — звернувся дідусь до мого батька, але більшого я не почув, бо до мене вже підійшла бабуся.

— Остапчику, милий, як ти виріс! — вона простягнула до мене руки й міцно стиснула в обіймах. — Я так давно тебе не бачила. Треба тобі частіше до нас приїздити.

— Так, бабусю, але ж в інші пори року я вчуся.

Вона м'яко посміхнулася та, не сказавши більше ні слова, пішла до моєї мами, яка вже взяла на себе обов'язки головної господині. Стіл був вкритий великим різноманіттям смаколиків: смажена риба, яку дідусь учора спіймав, соління, сало з хріном і звичайно шашлик. У мене від самого вигляду всього цього потекла слина.

Я пройшов до воріт і глянув униз: з пагорба відкривався мальовничий вид на невеличку річку, яка протікала майже через все село.

З іншого боку було безкрайнє поле, на якому завжди паслися сусідські корови та коні.

— Йдіть їсти! — голосно оголосила мама, закликаючи всіх до столу.

— Уже йду! — відповів я.

****

Увечері, коли спека змінилася на приємну прохолоду, я сидів на гойдалці біля хати, слухаючи тихий спів зозулі.

— Зозулю, зозулю, скільки мені жити залишилось?

«Куку!» — один. «Куку!» — два. «Куку!» — три... «Куку!» — двадцять. «Куку!» — двадцять один.
Раптом на порозі з'явилася бабуся.

— Остапе, любий, вже пізно, ходи до хати.

— Хвилинку! Двадцять два... ой!

Але пташка вже замовкла, мабуть, злякалася звуку дверей. Я зітхнув, зліз з гойдалки й швидко забіг до хати.

****

Прокинувся я приблизно о сьомій від голосного кукурікання півня. Але вставати не поспішав, ще хвилин з десять розглядав гарні візерунки на килимі, що висів над моїм ліжком.

Бабуся з мамою вже сиділи на веранді, впівголоса розмовляючи на різні теми. Від них приємно пахло кавою та молоком. Так, як завжди, коли ми сюди приїжджаємо.

Я привітався з дорослими та вийшов на ґанок. Сонце боляче засвітило очі, але, коли я все ж таки пристосувався, гарна погода й зелене подвір'я змусили мене широко посміхнутися.

Рудий вусань ніжився на сонечку біля сараю, ігноруючи гавкіт сусідського собаки. Коли я проходив повз, він розтягнувся й нявкнув, наче вітаючись, а я присів й трохи його почухав.

— Що, Мартіне, подобається тобі у селі?

Кіт у відповідь лише позіхнув, витягуючи вперед свої пухнасті лаписька. Я ще хвилину посидів біля нього, після чого мене покликали.

— Остапе, ми вже будемо їхати, підійдеш попрощатися?

Мама тримала в руках дві банки соління, поки тато вивозив машину з гаража.

Я швидко підскочив до неї та міцно обійняв.

— То о котрій у вас рейс?

— О дев'ятій вечора, але тато, як завжди, нас квапить.

Ми разом засміялися, коли татко обурено зиркнув на маму через опущене скло.

— Час їхати, — тихо оголосив він.

— От бачиш?

Мама сіла на переднє сидіння та махала мені через відкрите вікно увесь час, поки машина не зникла за обрієм. Я зітхнув, заздалегідь знаючи, що буду дуже сумувати.

Але не час про це думати. У мене попереду було цілісіньке літо, щоб вислухати всі бабусині історії, з'їздити з дідусем на рибалку, обійти село уздовж і впоперек та побачити рівно 92 заходи сонця. Чесно кажучи, я їх дуже любив.

— Хочеш, спечу тобі яблучний пиріг? — поцікавилася бабуся, побачивши мою задумливість.

— Так, звичайно!

— То ходи униз, до річки, там ростуть старі яблуневі сади. Набери трохи яблук, подякуй деревам за гарний урожай та принось додому. Але не бери забагато, нам стільки не з'їсти.

Вона професійно зав'язала в себе на лобі червону, як ті яблука, косинку і простягнула мені невеличкий плетений кошик.

Я взяв його, подякував бабусі й швидко чкурнув до воріт. Хвіртка була зачинена лише на верхню засувку, але бабуся й дідусь вірили цьому селу так, наче кожен, хто живе тут, їхній кровний родич.

Стежка, немов струмок, стікала з невеликого пагорба, на якому стояла наша хата. Я, дивлячись під ноги, швидко спускався донизу. Оминаючи кущі кропиви, мій шлях ставав усе складнішим.

І от я нарешті бачу перед собою той самий яблуневий сад, про який казала бабуся. Він здавався дійсно старезним: похилі дерева, висаджені в гарні ряди, подекуди зростаючі ожинові кущі й приємний запах меду.

В голові одразу промайнули слова бабусі: «збери та подякуй». Саме це я й зробив. Зірвавши шість яблук, подивився на дерево й тихо промовив:

— Дякую, Яблуне. Завдяки тобі в нас буде пиріг.

Я поклав яблука у кошик, як раптом...

— То це ти що, з деревом балакаєш?

Різко озирнувшись, я побачив білу пляму, яка з часом набула людських обрисів.

— Я... Ам...

Переді мною стояв юнак мого віку з яскравими, немов діаманти, очима. Він був одягнений у голубі штани та білу вільну сорочку, а з плеча і до самого пояса звисала довжелезна коса. Якби не голос, я міг би сплутати його з дівчиною.