Розділ 16. Маленьке місце для великого щастя

Після поїздки до моря минув тиждень.
Їхній дім знову повернувся до звичного ритму.
Вранці Андрій готував каву, хоча Наталі щоразу нагадувала, що тепер їй не можна багато.
— Я знаю, — відповідав він.
— Ти казав це вчора.
— І сьогодні знаю.
— А завтра?
— Завтра теж знатиму.
Вона усміхалася.
Їй подобалося, як він змінився.

Раніше Андрій міг цілий день бути зайнятим і навіть не помічати, як минає час. Тепер він помічав усе.
Чи не втомилася Наталі.
Чи поїла.
Чи добре спала.
Чи не холодно їй.
Іноді це навіть дратувало її.
— Андрію, я не кришталева.
— Я знаю.
— Тоді перестань дивитися на мене кожні п'ять хвилин.
— Не можу.
— Чому?
Він підійшов, обійняв її й тихо сказав:
— Бо тепер у мене є дві людини, за яких я відповідаю.
Наталі завмерла.
— Дві?
— Ти і наше маленьке диво.
Вона поклала голову йому на груди.
— А хто відповідає за тебе?
— Думаю, ти.
— Тоді все чесно.

Одного дня Наталі зайшла до дитячої кімнати.
Вона ще не була облаштована.
Лише маленьке ліжечко біля стіни, дерев'яна поличка та кілька коробок.
На підвіконні стояв той самий плюшевий ведмедик, якого вони купили разом.
Наталі взяла його в руки.
— Ти будеш чекати?
Вона сама засміялася від власного запитання.
— Звичайно, будеш.
За спиною почувся голос Андрія:
— З ким розмовляєш?
Вона обернулася.
— З нашим сином.
— А якщо донька?
— Тоді з нашою донькою.

Андрій підійшов до неї.
— У нас дуже серйозна сім'я.
— Дуже.
Він взяв ведмедика.
— Думаю, йому треба дати ім'я.
— Ведмедику?
— Так.
— Яке?
Андрій задумався.
— Море.
Наталі здивовано подивилася на нього.
— Чому море?
— Бо він був із нами в той день, коли ми зрозуміли, що наша сім'я стане більшою.
Вона усміхнулася.
— Тоді нехай буде Море.
Вони поставили ведмедика назад на полицю.

Того вечора Наталі готувала вечерю, а Андрій сидів за кухонним столом і щось писав.
— Що ти там робиш?
— Нічого.
— Ти щось приховуєш.
— Ні.
— Андрію.
Він закрив блокнот.
— Добре.
Підсунув його до неї.
На першій сторінці було написано:
«Для нашої дитини. Прочитати, коли виросте».
Наталі подивилася на нього з подивом.
— Ти це написав?
— Так.
— Що там?
— Не скажу.
— Чому?
— Бо це секрет.
Вона примружила очі.
— Ти вже зараз маєш від мене секрети?
— Один.
— І що там?
Він усміхнувся.
— Як сильно я люблю тебе і нашу дитину.
Наталі розчулено опустила погляд.
— Ти можеш це просто сказати.
— Можу.
Він нахилився до неї.
— Я люблю тебе.
Поцілував її в щоку.
— І люблю наше маленьке диво.
Поцілував її в живіт.
— Навіть якщо воно зараз не чує мене.
Наталі погладила його волосся.
— Чує.
— Думаєш?
— Я впевнена.

Уночі вона прокинулася від дивного відчуття.
Спочатку не зрозуміла, що сталося.
Потім відчула легкий рух.
Наталі усміхнулася в темряві.
Вона обережно повернулася до Андрія.
— Андрію...
Він сонно відкрив очі.
— Що?
— Прокинься.
— Щось сталося?
— Ні.
Вона взяла його руку.
— Поклади сюди.
Він одразу зрозумів.
Його сон миттєво зник.
Долоня лягла на її живіт.
Кілька секунд нічого не відбувалося.
А потім...
Ледь помітний поштовх.
Андрій затамував подих.
— Знову...
Ще один.
Він подивився на Наталі.
— Вона справді рухається.
Вона кивнула.
— Так.

Він усміхнувся так щиро, що Наталі захотілося плакати.
— Маленьке...
Андрій нахилився до її живота.
— Ти там?
Наталі тихо засміялася.
— А де ж йому ще бути?
— Я просто перевіряю.
Він говорив зовсім тихо:
— Я твій тато.
Потім помовчав.
— Я ще не знаю, чи вмію ним бути.
Наталі дивилася на нього.
— Але я обіцяю тобі одну річ.
Він поклав руку поруч із її.
— Я ніколи не дозволю тобі засумніватися, що ти потрібне.
Наталі витерла сльозу.
— Андрію...
Він підняв очі.
— Що?
— Ти вже хороший тато.
— Я ще нічого не зробив.
— Зробив.

Вона поклала його руку на своє серце.
— Ти вже любиш його.
Вони лежали в тиші.
І маленьке життя знову ворухнулося під його долонею.
Ніби відповідало.
Ніби теж знало, що його чекають.

Наступного ранку Андрій прокинувся раніше.
Наталі ще спала.
Він тихо вийшов із кімнати й зайшов до дитячої.
Увімкнув маленьку лампу.
На полиці стояв ведмедик.
Поруч — їхня пляшечка з моря.
Він узяв її в руки.
Повернув запискою до себе.
На пожовклому папері все ще можна було прочитати їхні слова:
«Ми знову оберемо любов. Щодня. Без винятку.»
Андрій усміхнувся.
Поставив пляшечку назад.

Потім дістав із кишені маленький аркуш.
Той, який писав учора.
Додав ще один рядок.
«А сьогодні ми обрали тебе».
Він поклав записку в маленьку коробку.
Коробку сховав у шухляду.
Це був його перший подарунок дитині.
Не іграшка.
Не одяг.
Не щось дороге.
Просто кілька слів, які колись, можливо, прочитає вже доросла людина.
А поки що...
У сусідній кімнаті спала її мама.
І вперше в житті Андрій зрозумів, що щастя може бути настільки великим, що від нього стає страшно.

Він повернувся до спальні.
Наталі ще спала.
Він ліг поруч, обійняв її й прошепотів:
— Дякую тобі.
Вона, не прокидаючись, усміхнулася.
— За що?
Він здивовано подивився на неї.
— Ти не спиш?
— Трохи.
— Тоді за що?
Наталі притулилася до нього.
— За те, що ти прийшов у ту кав'ярню.

Андрій усміхнувся.
— А я думав, що це я маю дякувати тобі за каву.
— Можеш дякувати.
— Дякую.
Він поцілував її.
— За найсмачнішу каву у світі.
Наталі засміялася.
— Ти досі пам'ятаєш?
— Я пам'ятатиму завжди.
Бо того дня я прийшов просто випити кави.
А знайшов своє життя.