Розділ 15. Несподівана знахідка

Наступні місяці промайнули непомітно.
Будинок поступово наповнювався маленькими речами: коробками, дитячими книжками, м'якими іграшками. На холодильнику з'явився перший знімок з обстеження, який Андрій прикріпив магнітом у вигляді сердечка.

Наталі щоранку дивилася на нього й усміхалася.
— Ти знову дивишся на нашу дитину? — запитував Андрій, заходячи на кухню.
— А ти хіба ні?
— Я дивлюся на тебе.
— Це не відповідь.
— Для мене — відповідь.

Вона сміялася й кидала в нього кухонний рушник.
Їхнє життя стало простішим.
І водночас — набагато важливішим.
Одного недільного ранку вони вирішили поїхати до моря.
Несподівано.
Без довгих зборів.
Без планів.
Наталі сама запропонувала:
— Я хочу його побачити.
— Кого?
Вона усміхнулася.
— Море.

Андрій кілька секунд дивився на неї, а потім уже брав ключі від автомобіля.
— Тоді їдемо.
Дорога була довгою, але Наталі майже не втомлювалася від неї. Вона дивилася у вікно, а Андрій час від часу поглядав на неї.
— Не дивись так часто, — сказала вона.
— Як?
— Ніби перевіряєш, чи я ще тут.
Він усміхнувся.
— Перевіряю.
— Я нікуди не подінуся.
— Знаю.
Він зробив паузу.
— Просто тепер вас двоє.
Наталі поклала долоню на живіт.
— Нас уже троє.
Андрій тихо засміявся.
— Точно.

Море зустріло їх майже таким самим, яким вони його залишили.
Тільки тепер усе було інакше.
Вони повільно йшли берегом.
Наталі трималася за руку Андрія, а він постійно запитував:
— Не втомилася?
— Ні.
— Точно?
— Точно.
— Може, сядемо?
— Андрію...
— Що?
— Якщо ти ще раз запитаєш, чи я не втомилася, я сама тебе посаджу.
Він засміявся.
— Добре. Мовчу.

Вони сіли на піску.
Хвилі накочувалися на берег і тихо відступали.
Наталі заплющила очі.
— Пам'ятаєш нашу обіцянку?
— Яку саме?
— Що повернемося сюди.
— Пам'ятаю.
Вона подивилася на нього.
— Ми повернулися.
Андрій накрив її руку своєю.
— І тепер нас більше.

Вона усміхнулася.
— Я думаю, одного дня ми привеземо сюди дитину.
— Обов'язково.
— І вона бігатиме босоніж по піску.
— А я буду бігати за нею.
— А потім вона запитає, чому ми постійно дивимося на море.
— І ми розповімо їй усе.
— Навіть про пляшечку?
Андрій кивнув.
— Навіть про пляшечку.
Наталі засміялася.
— Цікаво, чи вона ще там.
— Напевно.
Вони замовкли, і подивились на море.

Раптом Наталі завмерла.
— Андрію...
— Що?
Вона взяла його руку й поклала собі на живіт.
— Здається...
Він дивився на неї, не розуміючи.
І тоді відчув.
Ледь помітний рух.
Потім ще один.
Його обличчя змінилося.
— Це...
Наталі кивнула.
— Наш малюк.
Андрій мовчав.
Він просто тримав долоню на її животі, а очі його поступово наповнювалися сльозами.
— Я відчув...
— Так.
— Я справді відчув.
Він засміявся крізь сльози.
— Привіт, маленьке.

Наталі дивилася на нього й плакала теж.
Андрій нахилився до її живота.
— Ми біля моря.
Там, де мама і тато колись дали одне одному обіцянку.
Тепер ця обіцянка і для тебе.
Ми завжди будемо поруч.
Вони залишилися на пляжі до самого заходу.
Коли сонце торкнулося горизонту, Наталі сперлася на плече Андрія.
— Знаєш, чого я хочу?
— Чого?
— Щоб ця мить ніколи не закінчувалася.
Він поцілував її у волосся.
— Вона не закінчиться.
— Як?
— Ми її запам'ятаємо.

Він дістав телефон.
— Давай сфотографуємося.
Вони сіли поруч.
Наталі поклала руку на живіт.
Андрій обійняв її.
Позаду шуміло море, над ними палало рожево-золоте небо.
Клацнув фотоапарат.
Один кадр.
Троє людей.
Хоча на світлині поки що було видно лише двох.
Повертаючись до автомобіля, Наталі раптом зупинилася.
— Андрію.
— Що?
— Дивись.
Біля старого маяка, між камінням, щось блиснуло.
Він підійшов ближче.
Нахилився.
І завмер.
У піску була маленька скляна пляшечка.
Та сама.
Їхня.
Він обережно витягнув її з піску.

Всередині лежав пожовклий від вологи аркуш.
Наталі підійшла.
— Невже...
Андрій подивився на неї.
— Море повернуло нам нашу обіцянку.
Вона торкнулася пляшечки.
І вперше їй здалося, що це не випадковість.
Ніби саме життя хотіло нагадати їм:
усе, що починається з любові, одного дня повертається до нас ще більшою любов'ю.

Вони забрали пляшечку додому.
І поставили її на полицю біля весільної фотографії.
А поруч Наталі поставила маленькі білі шкарпетки.
Ті самі, які Андрій колись купив, не знаючи, хто народиться.
Тепер вони стояли там, чекаючи на свого маленького господаря.
І вперше Наталі подумала:
можливо, їхня найкраща глава ще навіть не почалася.