Розділ 12. Маленьке диво

Минуло кілька місяців.
Зима знову тихо огорнула їхній дім. За вікнами кружляв сніг, а в будинку було тепло й затишно. На підвіконнях горіли свічки, пахло апельсинами, корицею й свіжою випічкою.

Увечері, Наталі довго сиділа біля каміна.
Вона була незвично мовчазною.
Андрій поставив поруч із нею чашку гарячого чаю.
— Ти сьогодні зовсім тиха.
Вона всміхнулася, але усмішка була задумливою.
— Просто втомилася.

Він знав її достатньо добре, щоб не ставити зайвих запитань.
Лише ніжно поцілував у чоло.
Наступного ранку Наталі прокинулася раніше, ніж звичайно.
За вікном ще тільки світало.
Вона довго дивилася на маленьку коробочку, що лежала на полиці у ванній.
Серце билося так сильно, що, здавалося, його можна було почути.
За хвилину вона тихо сіла на край ліжка.
На її очах з'явилися сльози.
Не від страху.
Від щастя.

Андрій саме розпалював камін, коли почув кроки.
— Доброго ранку, кохана.
Вона нічого не відповіла.
Лише простягнула йому маленьку коробочку.
Він здивовано подивився на неї.
Потім на тест.
І знову на Наталі.
Довго мовчав.
Ніби боявся повірити.

— Це...
Вона лише кивнула.
— Так...
У його очах заблищали сльози.
Він опустився перед нею навколішки й обережно поклав долоню на її живіт.
— Тут... уже живе наше маленьке диво?
— Так.
Його голос затремтів.
— Я стану татом...
Наталі засміялася крізь сльози.
— А я — мамою.

Він обійняв її так ніжно, ніби боявся навіть подихом порушити цю мить.
За вікном повільно падав сніг.
І світ здавався таким тихим, ніби сам затамував подих.
Того вечора вони нічого не святкували.
Не було ресторану.
Не було гучних тостів.
Лише вони двоє.
Камін.
Дві чашки какао.

І маленькі в'язані шкарпетки, які Андрій випадково побачив у крамниці дорогою додому.
— Уже купив? — засміялася Наталі.
— Не зміг пройти повз.
Вона взяла крихітні шкарпетки в долоні.
— Вони такі маленькі...
— А людина, яка їх одягне, стане найбільшим дивом нашого життя.

Перед сном вони вийшли на ґанок.
Сніг тихо вкривав сад.
Стара яблуня стояла, мов у сріблі.
Андрій дивився на неї й усміхався.
— Колись я мріяв про будинок.
Потім — про тебе.
Тепер мрію лише про те, щоб одного дня маленькі ніжки бігали цією стежкою.
Наталі взяла його за руку.
— Так і буде.
Вона поклала його долоню на свій живіт.
— Наше маля ще зовсім крихітне.
Але вже зараз воно росте в любові.
І це, мабуть, найкращий початок життя, який тільки можна подарувати дитині.

Андрій поцілував її в чоло.
— Одного дня ми розповімо йому, що все почалося з дощу... і з простого запитання:
"Можна сісти поруч?"
Над їхнім будинком тихо падав сніг.
А у вікнах, як і завжди, горіло тепле світло.
Бо саме там... жило кохання.