Розділ 11. Дім, де пахне щастям

Минуло три місяці.
Осінь знову тихо поверталася до міста.
Саме вона колись познайомила їх.
Тепер Наталі стояла біля вікна їхньої невеликої квартири й дивилася, як перші золоті листочки кружляють у повітрі.

— Про що замислилася? — почувся за спиною голос Андрія.
Вона обернулася.
— Знаєш... рік тому я навіть не здогадувалася, що ти існуєш.
— А я щодня проходив повз ту кав'ярню.
— Справді?
— Так. Але чомусь зайшов саме того вечора.
Наталі усміхнулася.
— Значить, доля трохи запізнилася.
— Ні.
Він підійшов ближче.
— Вона прийшла саме тоді, коли ми були готові зустріти одне одного.

За кілька днів Андрій повернувся додому раніше.
В очах у нього світилися ті самі іскорки, які Наталі вже навчилася впізнавати.
— У мене є новина.
— Хороша?
— Дуже.
Він поклав на стіл папку.
Усередині були документи.
Наталі перегорнула першу сторінку.
І не повірила своїм очам.

— Це...
— Так.
Він ледь усміхнувся.
— Старий будинок.
Вона затамувала подих.
— Ми...
— Ми його купили.
На кілька секунд у кімнаті запанувала тиша.
Потім Наталі кинулася йому на шию.
— Це правда?
— Правда.
— Але як?
— Я продав свою стару майстерню. А ще багато років відкладав гроші на мрію. Просто тоді ще не знав, що мріятиму не один.

Вже наступної суботи вони приїхали до свого будинку.
Стара яблуня зустріла їх шелестом листя.
Будинок усе ще потребував ремонту.
Але тепер він уже не здавався покинутим.
Він ніби чекав саме їх.
Андрій відчинив двері.
— Заходь, господине.
Наталі переступила поріг.
Сонячне проміння проникало крізь високі вікна, освітлюючи порожні кімнати.

Вона заплющила очі.
І раптом уявила...
Ось тут стоятиме книжкова шафа.
Біля каміна — м'яке крісло.
На кухні пахнутиме яблучним пирогом.
На підвіконні розквітатимуть білі орхідеї.
А вечорами вони сидітимуть на терасі з чашками кави й дивитимуться на захід сонця.
— Про що мрієш? — тихо запитав Андрій.
— Про життя.
— Яке?
— Спокійне.
Справжнє.
Таке, де не треба нікому нічого доводити.
Де найбільшим щастям буде почути, як ти ввечері скажеш:
"Я вдома."

Того дня вони працювали до самого вечора.
Разом підмітали підлогу.
Мили старі вікна.
Знімали пожовклі шпалери.
Сміялися, коли обоє вимазалися фарбою.
І вперше Наталі зрозуміла дивну річ.
Щастя не завжди приходить у красивій сукні.
Іноді воно стоїть поруч із пензлем у руках, із білою фарбою на щоці й усміхається так, що хочеться прожити поруч усе життя.

Коли сонце почало ховатися за пагорбами, вони винесли два старі дерев'яні стільці на ґанок.
Андрій дістав із термоса каву.
— За наш новий дім?
— За наш дім.
Вони легенько торкнулися чашками.
Навколо було тихо.
Лише вітер гойдав гілки старої яблуні.
І тоді Наталі раптом поклала руку на долоню Андрія.
— Пам'ятаєш, колись ти сказав, що хочеш побудувати дім, де завжди пахнутиме кавою й житиме любов?

Він кивнув.
— Так.
— Мені здається... ми вже його побудували.
Андрій усміхнувся.
— Але ж навколо ще самі голі стіни.
Наталі похитала головою.
— Стіни — це лише цегла.
Дім починається там, де двоє людей щасливі бути разом.

І в ту мить старий будинок ніби ожив.
Вітер легенько відчинив вікно.
Десь у саду впало стигле яблуко.
А вечірнє сонце залило золотим світлом дерев'яну табличку, яку Андрій того ж дня прикріпив біля дверей.
На ній були вирізьблені прості слова:
«Там, де живе кохання».
І саме тоді їхній дім став справжнім. 

Осінь поволі огортала їхній новий дім.
Щоранку Наталі відчиняла вікна, вдихала прохолодне повітря й усміхалася. Сад уже сяяв золотими й багряними барвами, а стара яблуня щедро дарувала стиглі плоди.

Будинок змінювався з кожним днем.
У вітальні вже стояв камін. На полицях з'явилися книги, які вони так любили. На кухні пахло свіжоспеченим хлібом і корицею.

Але найбільше Наталі любила вечори.
Коли надворі починався дощ, вони запалювали камін, сідали поруч, загорталися в один плед і мовчки слухали, як краплі стукають по даху.

— Пам'ятаєш нашу першу зустріч? — запитала вона одного такого вечора.
— Я пам'ятаю кожну дрібницю.
— Навіть мою синю хустку?
— Особливо її. Вона була мокра від дощу, а ти намагалася зробити вигляд, що зовсім не засмучена.
Наталі здивовано подивилася на нього.
— Ти це помітив?
— Я тоді подумав: "У цієї дівчини дуже сумні очі. Мені хочеться, щоб вона колись сміялася."
Вона мовчки взяла його за руку.
— Тепер я сміюся завдяки тобі.
— Ні, кохана. Ти сміялася завжди. Просто колись цей сміх був схований за болем.